– Алло… – хрипко видихнула Лариса. – Алло?..
Жодного звуку. Номер не визначався. Не дивлячись навіть на хитромудру піратську програму, поставлену на телефон Васьком Грєбньовим.
Жінка роздратовано кинула вимкнену трубку на стіл. Знову… Дістало вже!.. Тут он на роботі заморочки, Роман в процесі жорсткого очікування, так ще й дзвінки ці незрозумілі. Треба буде розібратися. Опісля того, як Романові все розповість. От просто зараз!
Але замість того, щоб попростувати до спальні, Лариса знову підійшла до вікна. За невидимим склом промениста низка ліхтарів Грюківського мосту, витончуючись, пунктирною дугою перетинала агатову гладінь Дніпра й зникала в нічній темряві. Начебто на безгучному віражі зіштовхувалася з нею, аби розсипатися по той бік небес іскристим безладдям сузір’їв. Ліворуч від дуги простір ледь туманився попелястим кольором і зірки з того боку блякли, наче потопали в ньому: звідти димився світанок.
Лариса зітхнула й, відвернувшись від світанку, поставила поряд з мобілкою на майже невидиму в пітьмі стільницю філіжанку вичахлої кави. Світла вона так і не стала вмикати. Особливо тоді, коли голою примарою ковзнувши до спальні, забралася під ковдру і впритул наблизила очі до Романа, намагаючись роздивитися любі, пом’якшені сном, риси обличчя.
Риси й дійсно були м’якими. Майже дитячими. Навіть не вірилося, що вони миттєво можуть твердіти й гострішати, мов небезпечні леза. У Громки й в десантурі його улюбленій прозвисько таке було – Лезо. Сам розповідав.
– Ну, оповідай… – ледь ворухнулися шорсткі губи й Лариса злякано здригнулась: за усі роки подружнього життя (двічі подружнього, якщо чесно) вона так і не звикла до чуткості чоловічого сну.
– Дурнику! – відсахнулася й ледь ляснула його по лобу.
Оголені груди плавно колихнулися, а Роман вже припадав до них і лоскотав, і муркотів, наче велике ласкаве кошеня. Чи маленький тигр.
– Давай, давай, колися!.. Я ж ще з учора побачив, що в тебе щось не теє. Он вже й вночі заснути не можеш. Сновида! Хоча, здається, я все зробив для того, щоб ти спала, мов убита.
– Розпусник! – трохи відсторонилася Лариса і вже вдруге, але тепер ласкаво-ласкаво, ляснула його по лобові.
А потім перекотилася на бік і притиснулась до Романа усім тілом.
– Хто це тобі ночами надзвонює? – миролюбно запитав той, пестячи темно-каштанове волосся дружини. – Герой-коханець?
– Мого героя звуть Роман, а коханця – Вовк, – відповіла Лариса йому в тон. І трохи посерйознішала: – А загалом, біс його знає. Вже дня зо три телефонують і мовчать у трубку. Мабуть, жартують так… – І напружилась.
Зараз. От просто зараз. Врешті решт, Громка має право це знати. Врешті решт, він, Громка, має до цього певне відношення.
Лариса нервово посміхнулася лише куточками губ, набрала повні груди повітря і… і зненацька сказала зовсім інше. Вірніше, запитала.
– Ти ж Грєбньова знаєш?
– Дженджика отого вашого? Так і радий був би не знати та не помічати, але це не є можливим. Більш пістрявої та липучої особи годі й шукати.
– Отож. Пістрявий. Липучий. Зараз, здається, він до Маши прилип – не відірвеш. За ідейними, каже, міркуваннями.
«Машею» в їхньому середовищі незлобиво кликали Михайла Неймана – власника місцевої телекомпанії «Рандеву». На якій Лариса Яременко мала честь працювати головним редактором.
– Отож… – знову зітхнула Лариса Леонідівна. – Матеріал один вони до ефіру пхають. Маша, той чи не розуміє, чи хоче чистеньким залишитись, але…
– Що за матеріал? – теж повернувся на бік колишній журналіст Роман Вовк і підпер голову рукою. – Замовняк?
– Дуже на те схоже. Хоча я сама толком поки що не розібралася, але запашок, здається, відчуваю. Та й тиснуть до того ж, живчики бісові!.. А тут ще… – дійшла, нарешті, Лариса до того, головного.
Але чоловік перебив її.
– Я їм потисну! – вигукнув. – Я їм так потисну, що тискавки-то враз відіб’є! – І пригорнув дружину до себе. – Лялько, ну що ти за диво в мене таке?! Давно треба було сказати. Я ж головний твій захисник по життю. В мене ж зараз, щоб знала, дуже великі можливості з’явились. Я, звісно, з процесу трохи випав, але ж досвід, матінко, але ж контакти, прошу пані, вони…
«І вже кінець робочого дня…» – заспівав С.К.А.Й. Це вже була мобілка Романа. Він крутнувся майже на місці і якимсь по-хижацькі граціозним рухом ухопив її, підносячи до вуха, наче до пащі:
– Так… Так, Вовк… Так?!? Та звісно, звісно є… Та є в мене закордонний паспорт. До Туреччини?.. Через Спілку письменників?.. Добре!.. Дуже добре… Без проблем.
Коли він знову повернувся до дружини, очі його були трохи ошалілими.
– Є!.. – видихнув. – Є, Лялько!!! – загорлав, кидаючись на жінку та й вкриваючи поцілунками її обличчя. І не лише обличчя. – Ах, книжка!.. Яка ж книжка буде, Лялько! Добра, розумна та вічна. Спочатку документальна, а потім я з неї і художню зроблю. І менше, ніж на Нобелівську премію, не погоджуся.
– Та почекай