– Ми не хлопці, і ми вже в інтернеті. Це не демонстрація. Це була перевірка того, на що здатний ти.
Олег швидко схилився до модему й виключив його, сердито промовивши :
– Ненормальні хакери-шмакери не дають працювати.
З острахом глянув на екран й побачив, що текст знову змінився :
– Не метушися! Поки ми не захочемо, сеанс не закінчиться!
Розлючений до несамовитості, він витягнув з комп’ютера кабель й виключив монітор. Тієї ж миті екран погас, а комп’ютер затих. Нарешті Олег зміг полегшено зітхнути. Він обтер кілька крапель поту, що завмерли у нього на чолі й неначе після довгого спарингу, тяжко підвівся. Раптом він почув шарудіння жорсткого диску і екран бризнув йому в обличчя вже знайомим жовто-гарячим світлом. Один за одним швидко виникали рядки :
– Слухай, программер, з тобою ніхто не жартує. Нам просто потрібно поговорити. Тобі не здається дивним, що при відключених модемі, комп’ютері, моніторі все працює? Твоїми курячими мізками потрібно нарешті зрозуміти, ХТО до тебе звертається. І порада: більше ніколи не роби те, що тобі не дано, інакше тобі нічого не дасться, і твоєму виду також. Наступна зустріч відбудеться 20 травня о 16 годині 30 хвилин 45 секунд. Комп’ютер можна не включати, щоб ми знову не гралися у хакера. Наш діалог ми збережемо на диску D у папку «Порада людству». Чекай і бійся!
Олег не встиг щось відповісти, як рядки щезли. Якийсь час він сидів нерухомо.
«Отже, до наступної зустрічі сім днів? Рано ми зустрілися, – подумав він, прийшовши до тями. – Місяця у мене вже немає.»
Провів долонею по клавіатурі й натиснув кілька клавіш. Екран був темним і комп’ютер не працював. Олег струсив з плеча невидиму пилинку й повільно встав.
Розділ 2. У лабіринтах пам’яті
Олег сидів у кріслі, закривши руками обличчя. Час губився в лабіринтах думок. Куди він зникав і чому, тепер не мало значення. В минулому його було надто багато, а зараз час зупинився, майбутнє розчинило його й перетворило на марево. Годинник вперто рахував секунди, натякаючи, що нічого не стоїть на місці. Але Олегу не хотілося його слухати, бо він знав: відлік почався. Нарешті опустив руки, обводячи поглядом кімнату і вона здалася йому чужою.
Він примусив себе встати і пройшовся кімнатою. Чомусь пам’ять почала малювати картинки минулого. Думки крутилися в голові, неначе завірюха, збиваючись докупи й заважаючи одна одній. Згадався перший рік навчання в університеті…
У вікно лабораторії заглядало тепле й лагідне сонце. За довгим столом, закладеним різним хімічним приладдям працювали два хлопця, проводячи досліди.
– Скільки можна тут сидіти? – у дверях з’явилася рудоволоса дівчина із веснянками на обличчі. Ці сонячні краплинки робили її обличчя дуже милим і сама вона випромінювала радість. – Незабаром шоста вечора, а вас