2 лютого 1986 р
Коли Евелін увійшла, її подруга сказала:
– Ох, Евелін, шкода, що вас не було тут десять хвилин тому. Ви щойно розминулися з моєю сусідкою місіс Гартман. Вона заходила й принесла мені ось це.
Вона показала Евелін маленький паросток тещиного язика в маленькому білому керамічному вазоні із зображенням кокер-спанієля.
– А ще вона подарувала місіс Отис найкращу у світі нільську лілею. Ох, а я так хотіла, щоб ви з нею познайомилися, ви б її просто полюбили. Це її донька поливала мою герань. Я їй усе про вас розповіла…
Евелін теж пошкодувала, що не застала цю жінку, і віддала місіс Тредґуд рожевий кекс, який того ранку купила в пекарні «Вейтс Бейкері».
Місіс Тредґуд щиро подякувала їй і стала їсти, милуючись рослиною.
– Я люблю кокер-спанієлів, а ви? Ніхто так не радіє людям, як вони. Колись у малюка Рут і Іджі був один кокер-спанієль, і щоразу, побачивши когось, він починав стрибати від радощів по всій кімнаті й метляти хвостом – так, наче роками вас не бачив. Навіть якщо ви тільки відійшли за ріг і повернулися. А от киця поводитиметься інакше. Удаватиме, наче ви анітрішки її не цікавите. Знаєте, деякі люди тримаються так само… Тікають, не дають любити себе. Іджі була такою.
Евелін здивувалася.
– Невже? – спитала вона й надкусила свій кекс.
– Так-так, люба. У школі вона просто всіх вражала. Зазвичай навіть на уроки не ходила, а коли ходила, то лише в тих ношених штанях, які належали Бадді. Половину часу вона проводила в лісах, полюючи й рибалячи разом із Джуліаном та його друзями. Але, знаєте, її всі любили. Хлопці й дівчата, чорні й білі, однаково. Усі хотіли бути поряд з Іджі. Вона так широко, по-тредґудівськи посміхалась і вміла розсмішити сама, коли хотіла – о, це вона чудово могла! Я вже згадувала, вона була такою ж чарівною, як і Бадді…
Але в Іджі було щось від дикої тварини. Вона нікого не підпускала дуже близько до себе. Коли їй здавалося, що хтось до неї надто небайдужий, вона просто знімалася з місця й тікала до лісу. Розбивала серця наліво й направо. Сипсі стверджувала: причина в тому, що матінка, коли була вагітна Іджі, їла дичину. Ось тому вона й поводилась, як дикунка!
Та коли в нас оселилася Рут – я зроду не бачила, щоб хтось змінювався так швидко.
Рут була з Вальдости, що в Джорджії. Того літа вона приїхала, аби допомогти з проведенням заходів, які влаштовувала Юнацька баптистська організація в маминій церкві. Їй було не більш як двадцять один чи двадцять два роки. Вона мала світло-каштанове волосся й карі очі з довгими віями, така мила та приязна, що люди просто закохувалися в неї з першого ж погляду. Просто не можна було втриматися – бувають такі дівчата, чарівні з голови до п’ят. І що довше ви знали її, то кращою вона здавалась.
Вона ніколи раніше не бувала так далеко від дому і спочатку трималася сором’язливо та трохи боязко. Звичайно, в неї не було братів і сестер. Її мама й тато були вже в літах, коли вона народилася. Тато був священиком десь у Джорджії, і, гадаю, вона була вихована в суворості.
Але з її появою