– Тільки не кажіть мені, що це ім’я теж із Біблії! Місіс Тредґуд засміялася.
– О Господи, ні, люба. Сипсі часто казала, що вона схожа на дрібну худу пташку. Маленькою вона завжди забігала до кухні та цупила трохи печива, приготовленого матір’ю, а потім ховалася під кафе і з’їдала його. Тож Сипсі почала називати її Вередливою Пташкою. Якщо так подумати, вона справді скидалася на маленького чорного дрозда… Ось такі вони були, двоє чорних і двоє світлих, у тій самій родині.
А тепер мені здається кумедним, що тут, у «Трояндовій терасі», зовсім немає негрів, окрім прибиральниць і кількох доглядальниць… Одна з них – така розумна, дипломована медсестра. Джинін звати. Гарненька така й метка жіночка, уважна співрозмовниця й дотепна. Вона трохи нагадує мені Сипсі – так само незалежна.
Стара Сипсі аж до самої смерті жила у своєму будинку на самоті. Ось де я волію бути, коли помиратиму, – у своєму будинку. Не хочу навіть повертатися до лікарні. У моєму віці, приходячи туди, ніколи не знаєш, чи повернешся взагалі. Я аж ніяк не вважаю, що лікарні – безпечне місце.
Моя сусідка місіс Гартман казала, що в неї кузина працює в лікарні в Атланті. І та розповідала їй, як одного разу їхній пацієнт вийшов з палати, аби подихати свіжим повітрям, і його знайшли лише за шість місяців, замкненого на даху шостого поверху. Начебто на той момент, як його знайшли, від нього нічого не лишилося, окрім скелета в лікарняній піжамі. А містер Даневей розповідав мені, що, коли він був у лікарні, у нього поцупили вставні зуби. Просто зі склянки, у той самий час, як його оперували. Ким це треба бути, щоб красти в діда зуби?
– Не знаю, – сказала Евелін.
– Що ж, я теж не знаю.
Трутвілль, Алабама
2 червня 1917 р
Коли Сипсі передала Онзелл її щойно народжених хлопчиків-близнят, та очам не могла повірити. Старший син, якого вона назвала Джаспер, був кольору кави з молоком, а другий, що дістав ім’я Артис, вугільно-чорний.
Пізніше, побачивши їх, Великий Джордж ледве не луснув зо сміху.
Сипсі тим часом зазирала Артису до рота.
– Глянь-но сюди, Джордже, у цього маляти сині ясна, – промовила вона й засмучено захитала головою. – Боже, допоможи нам.
Але Великий Джордж, який не мав забобонів, тільки сміявся… Десять років по тому йому вже було не до сміху. Він щойно добряче відшмагав Артиса за те, що той ударив свого брата Джаспера складаним ножем. Артис штрикнув його в руку п’ять разів, перш ніж старший брат відтягнув його від себе й кинув через подвір’я. Джаспер підвівся і побіг до кафе, тримаючись за свою скривавлену руку та кличучи маму. Великий Джордж смажив барбекю на задньому дворі. Він побачив Джаспера першим і відвів його до будинку лікаря.
Лікар Гедлі промив і перев’язав йому рани, і коли Джаспер розповів, що це зробив його брат, Великий Джордж відчув себе зганьбленим.
Тієї ночі обом хлопцям було боляче, і вони не могли заснути. Лежачи в ліжку, вони дивилися у вікно на повний місяць