Про смерть, як про повне закінчення життя без будь-якого продовження, я став думати рано, приблизно з дев’яти років. Коли мені було шістнадцять, ми жили на останньому поверсі чотириповерхового будинку. Тоді чомусь думка про смерть з’являлася мені щоразу, коли, піднімаючись чи спускаючись по сходах, я рахував сходинки. Їх було на кожен поверх по двадцять. Десять до одного майданчика, десять до наступного. Я рахував чергових десять і думав, що ось на десять сходинок у житті мені менше зосталося. Я намагався подумки поправити рахунок і думав: а що як я зайвий раз піднімусь на десять сходинок і спущуся на десять, значить, двадцять мені має зарахуватися в плюс. І мене цікавив той факт, що якщо я пройду дуже багато сходинок, то і життя моє скоротиться на дуже багато сходинок. І чим більше кроків я зроблю по землі, тим на більше кроків скоротиться моє життя. Виходило, що ліпше взагалі не рухатися.
Коли мені було дев’ятнадцять років, я чомусь думав і навіть був майже певен, що мені зосталося жити не більше року. І дуже здивувався, коли дожив до свого двадцятиліття. А потім настільки змирився з думкою про смерть, що взагалі перестав про неї думати. І навіть в п’ятдесят шість, перед операцією на відкритому серці, нічого не думав.
До речі, операція була під повним наркозом. Мені розпилювали грудну клітку, з мене щось вирізали в одному місці, вставляли в інше, приблизно так чинять з покійником. І я поводив себе як покійник, себто весь цей час не існував. І це був не сон. Бо коли я прокидаюсь, в мене є приблизне уявлення, довго я спав чи коротко. А тут час зовсім випав і ніяк мною не відчувався. Це була тимчасова смерть і зовсім уже абсолютною буде кінцева. Так я міркую, і ця думка мене не страшить, бо я давно до неї звик. Смерть є нещастям чи радістю для тих, кому існування конкретної людини небайдуже, але для померлого вона просто ніщо.
Ленінський шлях
Це смішно, але селище, в якому я живу, досі називається Ленінський шлях. А втім, у нас у країні смішного так багато, що вже й не смішно. Радянська влада давно скінчилася, а символи її зберігаються недоторканними, наче хтось усе ще сподівається (і хтось насправді сподівається), що вона повернеться назад. У країні, яку її лідери представляють нині як оплот православ’я, найшановнішим покійником є головний безбожник, нещадний ворог релігії, руйнач церков і церковних святинь і вбивця тисяч священиків. Його пам’ятники досі стоять в усіх містах і пилюжаться, засиджені голубами на всіх привокзальних майданах Росії. Його ім’я носять головні вулиці і центральні райони майже усіх міст. А ще імена його соратників та інші, чисто радянські і більшовицькі назви: вулиці, площі, провулки марксистські, комуністичні, комсомольські, пролетарські,