Тоном, який міністрові видався надто вже недбалою самоочевидністю, імператор говорив далі:
– Ви очолите Міністерство поліції, яким ви так успішно керували.
Цієї миті з цікавістю піднята повіка знову опустилася на зіницю, приховавши короткий зелений спалах.
Міністр навіть не ворухнувся. Він зважує, думав імператор, він зважує надто довго.
Нарешті Фуше вклонився. Його слова вийшли з геть пересохлої горлянки:
– Ваша Величносте, я щиро радію, що знову можу служити вам.
– До побачення, герцогу Отрантський! – попрощався імператор.
Фуше випростався після поклону. Мить постояв заціпеніло і широко розплющеними, немов здивованими очима дививсь якраз у бік імператорських чобіт, між якими полискували уламки хреста зі слонової кості.
Потім вийшов.
Він ступав з опущеною головою по передпокою, кілька разів ледь привітавшись зі знайомими. Його ходи не чули. В м’яких черевиках, немов у панчохах, він безшумно спустився кам’яними сходами повз драгунів, що сиділи навпочіпки або лежали й хропіли, проминув сад, коней, що іржали й тупали копитами, напівосвітлені кімнати і прочинену браму. Ретельно обминав розкидані сідла та збрую. Опинившись за брамою, тихенько свиснув. Підійшов його секретар.
– Доброго ранку, Ґайяре! – мовив Фуше. – Тепер ми знову трохи міністр поліції. Він здатний лише воювати, а не робити політику! За три місяці я буду могутніший за нього! – і показав пальцем на палац за своїми плечима.
– Тепер тут знову немов військовий табір, – мовив Ґайяр.
– Тепер тут знову немов війна, – уточнив міністр.
– Авжеж, – погодився Ґайяр, – але немов програна.
Вони пішли по вулиці поряд, як брати, і занурились у нічний туман, що був наче рідний їм і невдовзі поглинув їх.
VI
Час біг невпинно і видавався імператорові швидшим, ніж будь-коли раніше в його житті. Інколи його опановувало прикре відчуття, ніби час уже не кориться йому, як давніше, як багато років тому. «Багато років тому!» – проказав він уголос і заходився рахувати, і заскочив себе на тому, що почав думати й рахувати, як старий дід. Давніше він сам визначав і спрямовував плин годин, які мали його міру та повноту й утверджували в багатьох частинах світу його ім’я і могутність. Сьогодні імператорові корилися, можливо, тільки люди, натомість час утікав від нього, розпливався і розмивався, тільки-но він прагнув схопити його. Можливо, й люди вже не коряться йому! Він лишив їх тільки на мить. Кілька коротких місяців вони не відчували його погляду, що приборкував і вабив, твердого і улесливого потиску його руки, грізного і ніжного, гнівного і чуттєвого поклику його голосу. Звичайно, вони не забули його, – хіба можна забути такого, як він? – але відвикли від нього. Вони жили без нього, чимало навіть проти нього, і то в порозумінні з його ворогом королем. Люди вже звикли жити без нього. Імператор сидів сам між численних і часто змінюваних людей і друзів. Невдовзі приїхали