– Не спокійно. Він був… наче трохи божевільний.
– Ясно. Що було далі?
– Сонця не бачили багато днів, усе небо в попелі… Тобто в нас іще нічого, у нас урожай зібрали. А там… Сотні загинули, а тисячі прийшли на землі Грана шукати притулку й захисту…
Стократ слухав, відзначаючи про себе, як вона говорить. То збивається, а то наче по-писаному, але не тому, що бреше. Цікаво.
– Де тепер цей чаклун, Світ? – він обірвав її на півслові.
Вона здригнулася. Видно, це питання турбувало і її.
– Він… Я не знаю. Батько весь час чекав, що він от-от повернеться. Начебто одержував од нього листа…
– Чаклун хотів тебе забрати?
– Так. Я була йому навіщось дуже потрібна.
– А він знає, що ти втекла?
Світ безпорадно подивилася на свого супутника.
– Гаразд, – сказав Стократ. – Ми зупинилися на пожежах у Лісовому Краю. Що було далі?
– Після пожеж батько вирішив мене сховати. Замкнув… у моїй кімнаті, там ґрати були на вікнах… і я там сиділа.
– Що, весь час?
– Весь час, – раптом заговорив Правила Пристойності. Його голос звучав, наче скрип дверних завіс. – Вона сиділа під замком. Її не випускали навіть у двір! Наче у в’язниці… Три роки…
Стократ підвівся і пройшов з кутка в куток. І ще раз: туди-сюди. Так, тепер багато що стає зрозуміло. І її манера говорити – теж. Вона розучилася говорити з людьми, зате, ймовірно, звикла думати про себе шматочками прочитаних книжок.
– Ти хто такий? – Стократ обернувся до чоловіка.
– Учитель добрих манер, я ж сказав.
– І як ти з нею познайомився?
– Володар Гран хотів… ну, він же збирався… Одне слово, він став відомий в окрузі, йому треба було вчитися етикету… Мій старий учитель підказав: сходи до Грана, запропонуй свої послуги, він оцінить…
– Оцінив? – Стократ розвернув стілець і сів тепер верхи.
– Так… Я п’ять товстих книжок з етикету пам’ятаю назубок: як заходити до зали, як виходити, як розсаджувати гостей, якими словами вітати при народженні дитини, якими – співчувати…
– Заткнись.
Правила Пристойності кліпнув:
– Ви ж самі… мене запитали.
– Точно. – Стократ погойдав носком чобота. – Вибач. Отже, ти вчив їх пристойних манер…
– Консультував.
– Бачив цього мага?
– Ні. Коли я прийшов, його вже там не було. Але всі його пам’ятали. Усі наче змовилися його не згадувати і все одно згадували: от, мовляв, скоро він повернеться.
– Ясно… Ти їх навчав етикету, і тебе познайомили з дівчиною?
– Ні. Я сам… Тобто випадково. Їй носили їжу… і якось я підкупив кухарчука.
– Відважний кухарчук, – уголос подумав Стократ.
– Просто дурний. І жадібний.
– Згоден. Далі?
– Далі я побачив Світ. Як вона сидить одна в замкненій кімнаті. У неї там були книжки… Вона все прочитала по кілька разів. П’яльця,