– Еге, та вона ж паршива! – спритний браконьєр сахнувся. – Це не зараза? Це в неї не зара…
Червоне лезо вилізло з його грудей перш, ніж він устиг договорити.
Місяця не було. Кілька смолоскипів димно горіли на землі. Мокро, вогко, пара з рота; посунувся на землю другий, заверещав і гепнув третій. Найгірше, думав Стократ, якщо тут знайдеться розумник. Розумник устигне втекти, і ганяй за ним потім темним лісом…
Однак обійшлося. Умираючи, двоє останніх навіть чинили опір. Навіть викрикували погрози. Мабуть, їм до останньої миті здавалося, що їх п’ятеро проти одного…
Він закінчив. Від запаху крові свербіли ніздрі. Шість нерухомих тіл валялися на траві у світлі смолоскипів. Стократ зняв з присадкуватого розбійника його повстяну гостру шапку й ретельно витер клинок.
Дівчина намагалася закутатися в клапті сукні, наче ящірка в скинуту шкурку. Шматочки тканини відкривались, мов пелюстки, оголюючи тонку шкіру; Стократ підняв з землі смолоскип. Метнулися тіні.
Зі страху дівчина спробувала згорнутись, мов їжачок. Гола спина залишилася беззахисною; Стократ придивився. Що це?
Шкіра її була вкрита тонюсінькою сіточкою, з уплетеними в неї буквами й символами. Стократ підняв вогонь вище, придивляючись, і тут його вперіщили довбнею по голові.
Цей ідіот, її супутник, був слабкий і поранений, але браконьєрська довбня – окута залізом. Стократ, навпаки, був міцний і відбувся величезною ґулею – зате нарешті розлютився, і це було приємно. Він не вбив дурня тільки тому, що дурень, ударивши, повалився сам: очевидно, браконьєрська довбня встигла погуляти й по його тімені.
Щасливець.
Знову пішов дощ і швидко перейшов у зливу. Краплі стукали по обличчях мертвих браконьєрів, попадали в роззявлені роти, надавали вибалушеним очам видимості життя. Супутник дівчини намагався встати – та весь час падав.
Стократ стягнув робочі рукавиці, вивернув, сховав у сумку. Узяв свого плаща, акуратно складеного під деревом. Дощ був йому до речі: прогулянка по високій траві змиє бризки крові з чобіт. Не дивлячись на дівчину та на її супутника, він розвернувся й швидким кроком пішов до таверни.
Парубійко-конюх стояв коло воріт, тривожно слухаючи сосни. З появою Стократа стривожився ще більше.
– Браму зачини, – звелів Стократ. – І не стовбич тут.
– Що… бешкетують? – парубійко дивився у ліс. – Тут бричка… та, що… оцих, які… вона, одно слово…
Коні виявилися розумніші за подорожніх і повернулися до житла, волочачи за собою легку бричку. На таких можна гуляти довкола маєтку, але не вирушати в далеку дорогу; бричка й раніше була несправна, а перелякані коні розбили її на друзки.
– Бешкетують, – погодився Стократ. – Коней випряжи, возик на дрова, речі збережи. Я перевірю.
Парубійко