– Хіба ти знаєш усе, що колись відбувалося у Світі?
– Я не знаю всього, – вона була явно чимось стурбована. – Але… Добре, припустімо, очевидці були не особливо балакучі і не розповідали цієї історії іншим, і не переказували, придумуючи від себе, і збирачі знань з Високої Школи не записували її на папері й не передавали в архів… Твоя правда, всяке буває, історії втрачаються, але ми не про те говоримо…
Вона подивилася крізь багаття тривожно й вимогливо.
– Може, дівчинці пошити міцну сорочку? Надівати на неї кольчугу з легкої й міцної сталі, щоб ані гострий камінь, ані сучок…
– Восьмирічну дівчинку вбрати в кольчугу?
Стара закусила темну суху губу.
– Вона росте… Кольчуга не допоможе. Коли сама вона і всі навколо довідаються про неї правду…
– Оцього я й боюся, – сказав Стократ. – І кажу собі: краще я триматиму її під замком, ніж триматимуть інші, розважливі чи жорстокі, чи дурні, чи всі одразу. Краще я огортатиму її ватою, ніж володар Гран почне її палити й колоти, щоб порахуватися з сусідами.
– Краще? – тихо запитала стара.
Стократ стис кулаки.
– А що робити? Ну що?!
І вони знов замовкли й мовчали дуже довго.
– Світ мерехтить, наче сонце на поверхні води, – сказала стара. – Струменіє, мов туман чи хиткий пісок. Раніше мені здавалося, що, осягаючи світ, усвідомлюючи закони й протиріччя, люди здатні зробити наше буття зрозумілим. Щільним, як тканина, твердим, як камінь. Певним, як зріз дерева. Тепер я в цьому не певна. Час витікає крізь пальці, життя закінчується… і закінчиться раніше, ніж Населений Світ.
– Тебе це радує?
– Лякає. Я збиралася після смерті проростати травою, струменіти водою, вити гнізда на гілках – я збиралася залишитися в Світі. І що тепер?
– Наш світ, може, й не найкращий, – сказав Стократ. – Але в ньому є… речі, які не повинні зникнути безслідно.
Стара мовчала й дивилася уважно.
– Це сталося за рік до того, як я вперше зустрів Світ і заснув під вресенем, – сказав Стократ. – Уже відгоріли пожежі в Лісовому Краю, але Виворіт був ще цілий… Світ ішов вісімнадцятий рік, вона жила під замком, але я не знав про це й тривожився про геть інші речі… Слухай.
Розділ третій
Мова
– Тепер покажіть, чого навчилися. Хто впорається найкраще, навчатиму далі, а іншим – до побачення. Йдіть сюди, перед усіма відкрито ганьбіться або хваліться, за заслуги й честь!
– Ага, за заслуги, – пробурмотів під ніс сумний Хвощ. – Ох, відчуваю, влаштує мені мати навчання…
Джміль мовчки вийшов на широкий поміст, з якого зазвичай повідомляли новини, а тепер тут було поставлено стола – широку дошку на двох діжках, у яку в’їлися плями від пивних і винних денець. Вервечкою підтяглися й стали коло стола шестеро хлопців од дванадцяти до шістнадцяти, котрі провчилися хто рік, хто півтора. Джміль найменше за всіх – вісім місяців.
– Готові? –