– Приходь завтра по обіді. Або надвечір. Десь о пів на шосту.
– Гаразд, прийду. О пів на шосту. Ти гадаєш, тобі вдасться до завтра що-небудь довідатись?
– Можливо. Побачимо. В усякому разі, перехилимо по чарчині. До речі, Ернсте, ти не звертався в госпіталі?
– Звертався.
Біндинг кивнув.
– І – звичайно, на всякий випадок – варто було б поцікавитись на кладовищах.
– Про це я не подумав.
– А ти все-таки навідайся. Просто на всякий випадок. Адже зареєструвати всіх ще не встигли.
– Завтра навідаюсь.
– Гаразд, Ернсте, – промовив Біндинг із полегшенням. – Завтра посидимо довше. Ми давні шкільні друзі й повинні триматися купи. Ти навіть не уявляєш, як самотньо почуває себе людина на такій посаді, як моя. Кожний від тебе щось хоче…
– Я теж просив тебе…
– Це зовсім інша справа. Я маю на увазі тих, хто канючить для себе всілякі привілеї.
Біндинг узяв пляшку арманьяку, різким ударом руки загнав корок і простягнув її Греберові.
– Тримай, Ернсте! Візьмеш із собою. Це добрий напій. Він тобі ще знадобиться. Зачекай хвилинку! – Він прочинив двері: – Фрау Кляйнерт! Дайте шматок паперу! Або кульок!
Гребер стояв із пляшкою в руках.
– Може, не варто, Альфонсе…
Біндинг енергійно заперечив:
– Бери! У мене повний погріб цього добра!
Він узяв кульок, який принесла економка, і поклав туди пляшку.
– Хай тобі щастить, Ернсте! Вище голову! До завтра!
Гребер рушив на Гакенштрасе. Альфонс приголомшив його. «Крайсляйтер! – думав він. – Перша людина, яка без зайвих розмов згодилася мені допомогти, запропонувала їжу й квартиру, виявилась партійним бонзою!» Він заховав пляшку до кишені шинелі.
Вечоріло. Небо відсвічувало перламутром, а дерева чітко вимальовувались на тлі ясної далини. Синюваті сутінки спадали на руїни.
Гребер зупинився біля дверей, на яких висіла своєрідна стінна газета зруйнованого міста. Його записка зникла. Він спершу подумав, що її зірвав вітер; але ж тоді залишилися б кнопки. Проте їх теж не було. Отже, хтось зняв записку.
Гребер раптом відчув, як уся кров прилинула йому до серця. Квапливо оглянув двері, шукаючи для себе записки. Але нічого не знайшов. Тоді подався до будинку батьків. Друга його записка ще стриміла між двома цеглинами. Він вийняв її й уважно оглянув. Ніхто не брав її в руки. Ніяких вістей не було.
Гребер випростався і, нічого не розуміючи, озирнувся довкола. Потім помітив, як у кінці вулиці вітер перекочує з місця на місце щось біле. Він побіг туди. Це була його записка. Він підняв її й почав розглядати. Хтось зірвав її. Збоку каліграфічним почерком було виведено: «Не кради!» Спершу Гребер не міг добрати, що все це означає. Та потім згадав, що обидві кнопки зникли, а на зверненні матері, з якого він їх зняв, знову стояли всі чотири. Мати забрала свою власність і провчила його.
Він знайшов два пласких камінці, поклав свою записку на землю біля дверей і притиснув її камінцями. Потім вернувся до