Обоє дітей заворушились. Якийсь чоловік позіхнув. Десь узялася такса і стала все обнюхувати. Закричало немовля. Люди порозгортали пакунки й почали вечеряти. Схожа на валькірію жінка пронизливим голосом гукнула:
– Арнольде! Ми забули вимкнути газ! Тепер на плиті все згорить. Чому ти про це не подумав?
– Не хвилюйтесь, – промовив дідок. – Під час повітряних нальотів газ у всьому місті відключають.
– Ще б пак – не хвилюватись! А коли знову підключать, то газу набереться повна квартира! Це ще гірше!
– Під час тривоги газ не відключають, – пояснив хтось педантичним, повчальним голосом. – Лише під час нальоту.
Елізабет дістала з кишені гребінець і дзеркальце й почала розчісуватись. У мертвотному світлі підвалу гребінець, здавалося, був увесь у чорнилі; але волосся під ним ставало пишним і потріскувало.
– Швидше б звідси вибратися! – прошепотіла вона. – Тут можна задихнутись!
Вони змушені були чекати ще півгодини; потім двері нарешті відчинились. Вони рушили до виходу. Над дверима блимали маленькі замасковані лампочки. Знадвору лилося місячне сяйво, освітлюючи сходи. З кожним кроком Елізабет ставала іншою. Це скидалося на пробудження після летаргії. Тіні під очима зникли, бліде обличчя порум’яніло, на волоссі з’явився мідний полиск, шкіра знову стала тепла і м’яка. До дівчини повернулося життя – ще гарячіше, повніше, ніж досі, життя, не втрачене, дорожче і яскравіше ще й тому, що повернулося воно лише на якийсь час.
Вони стояли перед бункером. Елізабет дихала на повні груди. Вона ворушила плечима й повертала голову на всі боки, немов тварина, щойно звільнена з клітки.
– Ці братські могили під землею! – сказала вона. – Як я їх ненавиджу! У них можна задихнутись. – Вона рвучко відкинула назад волосся. – Краще вже лишатися серед руїн. Над ними хоч є небо.
Гребер поглянув на неї. Щось дивне й відьомське було в дівчині, котра оце стояла біля голої бетонної брили, над пеклом, звідки вона щойно втекла.
– Ти додому? – запитав він.
– Так. А куди ж іще? Тинятися темними вулицями? Цього я мала вдосталь.
Вони пішли через Карлспляц. Вітер обнюхував їх, немов великий пес.
– А ти не можеш виїхати звідти? – спитав Гребер. – Незважаючи на все те, що ти розповіла?
– Куди? Ти знаєш яку-небудь кімнату?
– Ні.
– Я також не знаю. Тисячі людей втратили притулок. Куди ж мені переїжджати?
– Твоя правда. Тепер уже пізно.
Елізабет зупинилась.
– Я все одно не пішла б звідти, якби навіть могла. Це було б однаково, що покинути батька напризволяще. Ти це розумієш?
– Так.
Вони попростували далі. Раптом Гребер відчув, що з нього досить на сьогодні її розмов. Хай робить, що хоче. Він був дуже стомлений, знервований, і йому здалося, що зараз, саме цієї миті, батьки розшукують його на Гакенштрасе.
– Мені пора йти, – сказав