Вона втупила в нього погляд. І всміхнулася.
– Отже, я не зазнала невдачі.
– Ні, – підтвердив він.
Але він уже не втішався тим, що повідомив їй трагічну новину.
Проте вночі вона відчувала страх. Одна справа – швидка дія пігулок, а інша – чекати смерті протягом п’ятьох днів або й цілий тиждень, після того як ти пережила стільки всього.
У своєму житті Вероніка завжди чогось чекала: чекала, коли батько повернеться зі служби, чекала листа від коханця, який довго не приходив, чекала іспитів у кінці року або потяга, автобуса, телефонного дзвінка, вакацій, кінця свят. А тепер їй доведеться чекати смерті, яка прийде в призначений час.
«Таке могло статися лише зі мною. За нормальних обставин люди помирають у той день, коли вони не чекають смерті».
Їй треба вибратися звідси й роздобути нові пігулки. Якщо вона їх не знайде, то вона готова вистрибнути з вікна висотного будинку в Любляні: вона не хотіла б завдавати батькам зайвих страждань, але іншого виходу в неї не буде.
Вона розглянулася навколо: усі ліжка були зайняті, люди спали, кілька з них гучно хропіли. Вікна були заґратовані. У кінці палати горіло тьмяне світло, наповнюючи все довкола дивними тінями й дозволяючи тримати приміщення під постійним наглядом. Біля світла сиділа санітарка й читала книжку.
«Ці санітарки мають бути дуже культурними особами. Весь час вони читають якусь книжку».
Ліжко Вероніки стояло найдалі від дверей – між нею та черговою було майже двадцять койок. Вона підвелася з великими труднощами – бо, якщо вірити лікареві, вона майже три тижні перебувала без руху. Санітарка підвела очі й побачила дівчину, яка наближалася до неї з пляшкою сироватки для переливання в руці.
– Я хочу до туалету, – прошепотіла вона, намагаючись не розбудити інших пацієнток.
Санітарка недбалим жестом показала їй на двері. Розум Вероніки швидко працював, шукаючи в усіх кутках вихід, пролом, можливість покинути цю будівлю. «Мені треба діяти швидко, поки вони думають, що я надто слабка».
Вона уважно розглянулася навкруги. Туалет був комірчиною без дверей. Якби вона хотіла вийти звідти, їй би довелося схопити чергову й силоміць відібрати в неї ключ. Але для цього вона була надто слабка.
– Це в’язниця? – запитала вона чергову, яка тепер покинула читати й стежила за її рухами.
– Ні. Це притулок для божевільних.
– Я не божевільна.
Жінка засміялася.
– Так усі тут кажуть.
– Ну, гаразд. Тоді я божевільна. Але якими вони є, божевільні?
Жінка сказала,