– Так, мем, бачимо, – сказав Ходжес. Він також побачив іще дещо.
– А щодо «якомога швидше» – ні. Аж ніяк, оскільки вечерю все одно треба було розігрівати. – Вона на мить замовкла. – Звісно, шоле зард не треба. Навіщо розігрівати рисовий пудинг. – Вона видала невеличкий смішок. Не загиготіла, подумав Ходжес, але приснула. Оскільки чоловік у неї помер, її, либонь, можна було б назвати вдовичкою-сміхункою. Його неприязнь поповнилась новим шаром – таким тонким, майже невидимим, але все ж таки. Все ж таки.
– Отже, дозвольте мені переповісти ваші дії після того, як ви приїхали на Озерну авеню, – сказав Ходжес. – Куди ви прибули трохи пізніше сьомої.
– Так. Хвилині о п’ятій по сьомій. Можливо, трішечки пізніше.
– Угу-угу. Ви поставили машину… де? За три чи чотири під’їзди звідси?
– Не далі як за чотири. Мені були потрібні лиш два вільних парковочних місця, щоб я могла поставити машину, не здаючи назад. Ненавиджу здавати назад. Я завжди завертаю не в той бік.
– Авжеж, мем, у моєї дружини така сама проблема. Ви вимкнули двигун. Ви витягли ключ із замка запалювання і поклали його собі до сумки. Повісили сумку на лікоть і підхопили коробки з їжею…
– Стос коробок. Зв’язаних докупи міцним шпагатом.
– Правильно, стос. І що далі?
Вона подивилася на нього так, немов серед усіх ідіотів у загалом ідіотському світі він був ідіотом найвищого ґатунку.
– Далі я вирушила до будинку матері. Подзвонила в домофон і місіс Гарріс – доморядниця, ви знаєте, – мене впустила. По четвергах вона йде відразу ж, як я приходжу. Я піднялась ліфтом на дев’ятнадцятий поверх. Сюди, де ви зараз ставите мені запитання, замість того, щоб сказати мені, коли я зможу зайнятися моєю машиною. Моєю викраденою машиною.
Ходжес подумки нагадав собі запитати в доморядниці, чи бачила вона, коли йшла додому, «мерседес» місіс Трелоні.
Піт спитав:
– Місіс Трелоні, у який момент ви дістали ключ із сумки знову?
– Знову? Навіщо б мені…
Він підняв ключ, демонструючи наочно:
– Щоб замкнути вашу машину, перед тим як іти до будинку. Ви ж її замкнули, хіба не так?
На мить непевність зблиснула в її очах. Вони обидва це відзначили. І враз вона пропала.
– Звичайно, що замкнула.
Ходжес вчепився в неї очима. Вона зиркнула вбік, крізь велике панорамне вікно на озеро, але він знову вловив її погляд.
– Добре подумайте, місіс Трелоні. Загинули люди, і це дуже важливо. Чи пам’ятаєте