Те «проте» було таким очевидним, що нікому з них не було потреби промовляти його вголос – ні для патрульних (яких весь час прибувало туди дедалі більше, хоча той чортів брезент привезли тільки о чверть по сьомій), ні самим собі. Двері «SL500» були замкнені, а замок запалювання порожнім. Не малося й ознак вламування, які могли помітити обидва детективі, а пізніше того ж дня це підтвердив головний механік міського автосалону «Мерседес».
– Наскільки важко було б комусь відтиснути вікно? – спитав того механіка Ходжес. – Відкрити таким способом замок?
– Абсолютно неможливо, – відповів механік. – Ці «мерси» збудовані, як слід. Якби комусь вдалося таке зробити, залишилися б сліди. – Він посунув на потилицю свій картуз. – Трапилася явно проста річ, офіцери. Вона залишила ключ у замку запалювання, а коли вийшла, проігнорувала застережний сигнал. Мабуть, перебувала думками деінде. Злодій побачив ключ у замку і вкрав машину. Я маю на увазі, що він мусив мати ключ. Як інакше він зміг би замкнути машину, коли її полишав?
– Ви весь час говорите «вона», – сказав Піт. Вони не повідомляли механіку ім’я хазяйки.
– Ха, нумо вгадаймо, – тепер механік уже трішки заусміхався. – Це «мерседес» місіс Трелоні. Олівії Трелоні. Вона купила його в нашому салоні, і ми його обслуговуємо кожні чотири місяці, безперебійно. У нас на обслуговуванні лише кілька дванадцятициліндрових, і я знаю їх усі, – а потім, говорячи не що інше, як категорично жахливу правду. – Цей бейбі сущий танк.
Кілер завів цей «Бенц» між двох контейнерів, заглушив двигун, стягнув із себе маску, промив її дезінфектантом і покинув машину (заховавши рукавички і сіточку для волосся, мабуть, до внутрішніх кишень куртки). Але перед тим, як загубитися в тумані, він показав останнє «фак-ю»: замкнув машину рідним майстер-ключем Олівії Енн Трелоні.
Саме це й було отим «проте».
Вона попередила нас, щоб ми поводились тихо, бо її мати спить, згадує Ходжес. Потім вона подала нам каву і печиво. Сидячи в «ДеМазіо», він допиває залишок із сьогоднішньої чашки, чекаючи, поки йому повернуть його кредитну картку. Він думає про вітальню в тій велетенській квартирі, з її ошелешливим видом на озеро.
Разом із кавою й печивом вона подарувала їм погляд широко розчахнутих очей «звісно-зі-мною-такого-не-могло-бути», той погляд, що є ексклюзивною власністю солідних громадян, які ніколи не мали неприємностей з поліцією. Які навіть уявити собі такого не можуть. Вона промовила це навіть уголос, коли Піт запитав її, чи не могла вона забути ключ запалювання в машині, коли припаркувала її на Озерній авеню всього лиш за кілька під’їздів від дому її матері.
– Звісно, зі мною такого не могло бути.
Ці