– Не хвилюйся за мене, – сказав Бенні. – Мені зараз гарно, як ото після того, коли довго терпів, а тоді помочився. – Такий собі ґречний чувачок.
– Расті, ходімо до холу? – спитала Джинні. На хлопця вона й оком не скинула.
– Бенні, я скоро повернуся. Сиди спокійно, розслабляйся.
– Без проблем. Прохлаблятимуся.
Расті пішов услід за Джинні.
– Ургентна пора? – спитав він. Позаду Джинні в пронизаній сонцем почекальні сиділа, похмуро втупившись у книжку з ефектною красунею на обкладинці, мати Бенні.
Джинні кивнула.
– На сто дев’ятнадцятому, біля межі з Таркер Міллом. І ще одна аварія, на іншій межі – Моттонській, але я чула, ніби там усі ЗПЧП. – Загиблі під час пригоди. – Зіткнення вантажівки з літаком. Літак намагався приземлитися.
– Ти глузуєш із мене?
Елва Дрейк підняла голову, позирнувши в їхній бік, і знову занурилася в читання книжечки в яскравій паперовій обкладинці. А може, вона просто тупилася в неї, сама тим часом гадаючи, чи підтримуватиме фінансово її чоловік до досягнення Бенні вісімнадцятиріччя.
– Це гарантовано серйозна ситуація, без дурні, – запевнила його Джинні. – Я отримала повідомлення ще й про інші аварії…
– Чудасія.
– …і чоловік на тому шосе, що перетинає межу з Таркером, ще живий. Водій фургона, здається. Кажуть різне. А Твіч чекає.
– Ти закінчиш із хлопцем?
– Авжеж, а ти їдь.
– А доктор Пейберн?
– Він відвідував своїх пацієнтів у меморіальному шпиталі Стівенса. – (То була лікарня, що обслуговувала Норвей і Саут-Періс.) – Уже в дорозі сюди. Рушай, Расті.
Він затримався на хвильку сказати місіс Дрейк, що з Бенні все гаразд. Елва не вельми зраділа цій новині, як йому здалося, але подякувала. Дагі Твічел – Твіч – сидів на бампері старенької машини швидкої допомоги, заміну котрій всіляко уникали купувати Джим Ренні з його товаришами-виборними, і, гріючись на сонечку, курив. У руці він тримав портативну радіостанцію Сі-Бі[60], з якої лунали жваві балачки: голоси, наскакуючи один на інший, підстрибували, мов кукурудзинки на пательні.
– Викинь оту свою канцерогенну гидоту та поїхали, – сказав Расті. – Ти ж знаєш, куди нам треба?
Твіч стрельнув убік недопалком. Попри його прізвисько[61], він був найспокійнішим санітаром з усіх, кого знав Расті, а це немало.
– Я знаю, що Джин-Джин тобі сказала – межа між Таркером і Честером, так?
– Так. Якийсь фургон перекинувся.
– Ну, а тепер плани змінилися. Нам треба в інший бік. – Він показав на південь, де здіймався товстий стовп диму. – Ти ніколи не мріяв побачити місце авіакатастрофи?
– Я бачив. На військовій службі. Двоє хлопців. Те, що від них залишилося, можна було намазувати на хліб. Мені цього достатньо, то ти тут новачок. Джинні каже, там усі загинули, так навіщо…
– Може, так, а може, й ні, – відповів Твіч. – Але тепер там ще поліг і Перкінс, хоча,