– Владко! Хоч я й не бачу тебе, – суворо кричала у вікно або через паркан Тамарапална, – але не роби того, що ти зараз робиш!
І у відповідь мама чула сміх і тупотіння жвавих Владчиних сандаликів, яке віддалялось усе далі й далі.
Так от, якось восени, коли вже запітніли сльозами вікна й вечорами дмухало морозцем, і від того скиглили й підвивали собаки у дворах, відвиклі за довге спекотне літо від холоду, який настиг усіх буквально за кілька днів, сталося ось що: вранці раптом з’ясовувалося, що припнуті, посаджені на міцний ланцюг собаки у всіх дворах їхньої вулиці, опинялися на волі. І хтось із сусідів вирішив ніч перебути у засідці, але все ж таки довідатись, хто ж це відпускає на ланцюгах собак. І все стало зрозумілим опівночі, коли з вікна будинку Павлінських вислизнула маленька, всім на їхній вулиці знайома фігурка і безстрашно полізла до вовкодава в сусідній двір. Владка! І ось тут татусь вже, звісно, не стримався…
До речі, через багато років, коли Владка вже була невиліковно хвора і лежала в батьківському домі без сну, вона знову повернулася до свого дитячого – як вона казала – визвольного руху. Щоночі вона вислизала з дому – зупинити її вже було нікому, батька не було серед живих – вилинала, перебиралася через огорожу і знімала ланцюг з виючого від жури і несвободи старого сусідського собаки.
І ще, до слова, – коли Владка пішла назовсім, сталося дивне і, на думку обивателів, незрозуміле. З двору Тамарипални, звідки Владка йшла, за одну ніч зникли пригріті нею собаки і коти. Назавжди. Без вороття.
Останнього шкільного літа, виконавши всі Тамарипални доручення і принуки в хаті й на городі, Владка йшла на Прут, там засмагала на пляжі з подругами і замріяно розглядала журнал мод «Силует». А вечорами щось порола, прала, прасувала і перекроювала. Першого вересня десятикласниця Павлінська заявилася на святкову лінійку в елегантному костюмі, який віддалено натякав на шкільну форму, і, як потім зізналася Владка, пошитому з декількох старих осоружних коричневих суконь, і з коротесенькою стрижкою «під хлопчика». У Владки, високої і надто тендітної, була довга шия і тонкі риси обличчя – стрижка їй напрочуд пасувала. І, звичайно, через день усі старшокласниці школи сушили мізки і благали батьків придбати замість форменої страшної коричневої сукні з фартухом, костюмчик як-у-Павлінської. Матусі з ніг збилися, шукали, просили, обіцяли, але так і не знайшли – ні по знайомству, ні на торгових базах – ніде. А вже ті десятикласниці, хто зміг відбити атаку батьків, усі прийшли пострижені – хто вдало, хто – жахливо, хто з відстовбурченими вухами, у когось вистромився замість нормальної голови дуже-дуже маленький гарбузик на короткій шиї і раптом вилізли величезні щоки, у когось проступила довга, як огірок, потилиця. Але всі вважали справою честі відчикрижити свої коси. Стрижені ходили по школі страшенно які зазнайкуваті, пихаті й щасливі. Нестриженим було соромно, що вони такі старомодні копалини