– Саркисянчик, – одного разу покликала Владка сусіда свого, Павла Саркисяна, який, заповзято шморгаючи носом, розчервонілий, у шапці набакир, увесь в снігу, з’їжджав з гірки на новеньких, от тільки тиждень тому куплених йому санчатах і поспішав з ними, осяйними, новенькими, знову на вершечок: – Саркисянчик, будь друзякою, дай скотитись разочок, га?
– Не-моооо-жу, – відвернувшись від Владки, похмуро відказав Саркисян, хвацько струшуючи мокрою рукавичкою сніг із санчат. – Мені тато не дозволяє нікому наші сани давати.
– Та не бреши, – обурилася Владка, – твій тато на роботі взагалі!
– А він учора не дозволяв, – сварливо виставив щелепу Саркисян.
– Так то ж учора… – не втрачала надії Владка. – Ну дааай…
– Не дам! – Саркисян усівся на сани і відвів погляд кудись вбік і вгору, навмисне, аби лишень не зустрітись з благаючими Владчиними очима.
А коли обернувся на відчайдушний репет численної дітвори, що юрмилася біля підніжжя гірки, розкрив рота від заздрощів і подиву: Владка із сестрою Ірою відчайдушно й стрімко з’їжджала з гірки на дивовижній широкій – на два місця – споруді, яка згодом виявилася футляром від акордеона, який журно, як сирітка, мерз на лаві.
Лише наприкінці лютого Тамарапална, розгледівши побиту та подряпану дерматинову обшивку акордеонового футляра, вистежила одного разу своїх горе-музиканток і жахнулася. Обидві були серйозно покарані, але, на радість Владки та Ірини і на заздрість старшої сестри, позбавлені музичної принуки. Мрія про лакові мешти, гладенькі зачіски, маленький сімейний оркестрик і хоровий спів залишилася нездійсненою.
Мало того – одного разу Владчин батько зловив усю компанію вуличних друзів Владки за курінням… кукурудзяних рилець. А як було. Якось одного погожого літнього ранку, коли все було як завжди: гуділи-дзижчали надокучливі мухи, сонце просвічувало крізь листя, Вусань голосно позіхав і валявся догори пузом поруч зі своєю будкою. І раптом стало не вельми цікаво. А Владка починала непокоїтися, коли ставало нецікаво. І вона сказала сестрі Ірі: а підемо до сусідів, на поле – там у кукурудзок є такі нитки, наче хвости, – їх можна вплітати лялькам в коси. І ще багато чого можна з них робити. От хоча б лаштувати собі зачіски і навіть перуки! Отож, не відразу, ні, не відразу сталося гріхопадіння. Спочатку дівчатка обдирали кукурудзу і робили з тих самих шовковистих кукурудзяних рилець шиньйони лялькам і собі. Потім ламали кукурудзу і пекли її на вогнищі. І ось тут, коли вони почали цупити кукурудзу, – так її ж було ціле поле! – безкрає поле над Прутом, наповнене шурхотом і дзвоном, – Владка вже не могла насолоджуватися сама – вона покликала на імпровізований