Іноді, дуже рідко, такі виняткові люди народжуються у звичайних сім’ях. Але коли їм належить народитися, світ завмирає – припиняють свій довічний біг зірки, вщухають на землі стихії, і всі живі, не усвідомлюючи цього, раптом, як крізь важку густу воду, спочатку рухаються, опустивши очі, у когось серце раптом зайвий раз вдарить, у когось, навпаки, удар пропустить, хтось здригнеться, хтось раптово прокинеться, а хтось і останній раз зітхне. Птахи замовкають, звірі забираються в лігва. І багатьом тоді здається, що день трапився аж надто довгий. І ось саме в такі, майже непомітні у звичайному суєтному житті миті і народжуються оті, з призначенням. А може бути й навпаки – коли вони народжуються, час на мить застигає і світ затамовує подих. Але тиша настає на світі така дзвінка для того, щоби старі мольфари почули крик новонародженого і знали, з якого боку закликати потім до себе в служіння свого послідовника. Іноді й неприступна для зору довга війна точиться за таких – новообраних, молодих, витривалих, повних довершених сил і могутньої творчої енергії. За тих, кого належатиме навчати, кому мольфа дістанеться і кому руку подавати в лиху свою годину.
Зовсім недавно в Карпатах убили старого мольфара. Він, восьмидесятидвохлітній Міхай, умів багато чого, люди до нього з усієї Європи їхали лікуватися, поради питати, долю виправити. Він усім допомагав, але про нього самого майже ніхто нічого не знав – звідки з’явився, де раніше жив, хто його родина, якщо була, куди поділася. Знехотя говорив він про свою долю. Чим він щедро ділився, так це грою на дримбі. Міхай і сам грав, та й інших вчив, казав, що дримба – інструмент магічний, що він багато чим допомогти може, коли в умілих і добрих руках. Що поле навколо людини дримба чистить, налаштовуючись на вібрації людини, що звук дримби крізь час ходить, центру світу торкається, і чутно його тим, за ким сумуємо ми і журимося. Що викликає дримба духів-помічників, що змінює свідомість мольфара, аби побачив той невидиме й усвідомив туманне та незрозуміле. Що ущільнює вона на кілька миттєвостей хисткі тіні з минулого, щоб осягнути розумом загадки і заспокоїти роз’ятрених. Вбили Міхая, сонячного ведуна і знахаря, вбили жорстоко, встромили ножа в шию старцеві у найтемнішу пору, перед світанком, у його ж хаті. І спадкоємця-послідовника собі він так і не залишив. І місцеві, хто жив по сусідству, кажуть, що вбив його чорний мольфар з лютої помсти і заздрощів і що, вірогідно, це жінка була, відьма. Що увійшла вона легко, нечутно ступаючи, ніж ввіткнула безжально і не вагаючись.
Вони, ці чорні мольфарки, безстрашні, рішучі, вже якщо чого хочуть – зовсім глузд втрачають, жити не можуть,