Етьєнова вагонетка з’їхала з рейок у найтяжчому місці проходу. Він ніяк не міг навчитися котити її просто перед себе по цих рейках, що зовсім вгрузли в мокрий ґрунт; він лаявся, лютував, сердито сіпав коліщата, але ж ніяк не міг, незважаючи на неймовірні зусилля, поставити її на місце.
– Стривай лишень, – сказала дівчина. – Як ти будеш сердитися, то вона тобі ніколи не поїде.
Катріна підлізла під вагонетку, підважила її спиною і легко поставила її на рейки, – а в тій вагонетці було сімсот кілограмів. Здивований, засоромлений Етьєн промимрив щось, прохаючи пробачення.
Катріна показала йому, як розставляти ноги, щоб краще впиратися ступнями в підпірки, що стояли по обидва боки галереї. Тулуб треба перехиляти наперед, руки випростувати і пхати вагонетку, напружуючи щосили м’язи плечей та стегон. Під час однієї з таких мандрівок Етьєн подався за дівчиною, що йшла попереду, і бачив, як вона посувалася, зігнувши дугою все тіло і спустивши так низько руки, ніби лізла на чотирьох лапах – чисто тобі якесь маленьке циркове звірятко. Піт їй котився з чола, суглоби хрустіли, вона ледве зводила дух, але не нарікала і спокійно робила своє діло, наче цим нещасним від колиски споконвіку заведено жити, отак скарлючившись удвоє.
Етьєн ніяк не потрапляв робити так, як вона; черевики йому заважали, викривлена спина нила. Це була така мука, такий нестерпний жах, що він падав від часу до часу навколішки, щоб хоч на мить випростатися, віддихнути. Етьєн довіз нарешті свій вантаж до похилого штреку, куди виходили всі бічні галереї, і тут почалася нова складна наука. Катріна вчила його, як чіпляти вагонетки до приладу, що спускав та підіймав їх. Приладом керували хлоп’ята дванадцяти-п’ятнадцяти років; один стояв угорі, другий унизу; один спускав, другий приймав вагонетки. Ці малі шибеники перегукувалися весь час сороміцькими словами, і, щоб їх перекричати й нагнати до роботи, треба було лаятися ще дужче. Коли вниз підвозили порожню вагонетку, приймальник сигналізував нагору; тоді відкатниця чіпляла свою навантажену вагонетку до приладу; другий хлопець пускав гальмо, і вантаж котився вниз, підіймаючи силою своєї ваги порожню вагонетку вгору. А внизу, де починалася похила галерея, з навантажених вагонеток складалися цілі валки, і коні тягли вже їх звідси до підйомної машини.
– Гей, огирі! – гукнула Катріна в укріплену балками галерею метрів із сто завдовжки, і голос її пролунав, мов з велетенського рупора.
Підручні, мабуть, відпочивали, бо ніхто не відповів. По всіх галереях рух вагонеток відразу спинився.
– Один уже десь, напевно, на Мукетті, – пролунав серед загальної тиші тоненький дівчачий голосок.
Вибух дзвінкого реготу відповів їй, відкатниці аж боки собі рвали.
– Хто то? – спитав Етьєн.
Катріна пояснила йому, що то мала Лідія, бувале дівча, що вправлялося з своєю вагонеткою не гірше від дорослої жінки, дарма що рученята як у ляльки. Ну, а Мукетта!.. То не диво, –