Відколюючись від стіни, уламок вугілля прорізував кришталевим блиском своїх граней темряву, і за мить усе знову поринало в чорний морок. У нерухомій, гнітючій тиші тільки важко й глухо гупали кайла, із свистом виривалося з грудей хрипке уривчасте дихання та прокльони на втому й задуху, і невпинно падали краплі з підземних джерел.
Захарі не виспався; від учорашньої гульні йому обважніли руки, і незабаром він покинув роботу: треба, мовляв, укріпити галерею. Ця робота не потребувала такого напруження: він міг працювати і одночасно тихо насвистувати, замислено втопивши очі в темряву. За їхніми спинами чорніла вже видовбана в пласті печера зо три метри завдовжки, а вони ще й досі не зібралися підперти склепіння, – нехтували небезпекою, шкодували час.
– Гей, паничу! Принеси-но мені кілька брусів! – гукнув Захарі на Етьєна.
Катріна саме вчила того орудувати лопаткою, але він слухняно відійшов від неї й почав подавати вибійникові дерево, якого тут ще від суботи трохи залишилося.
Щоранку до шахти спускали вже готові, обтесані дошки, відповідні до височини кожного шару вугілля.
– Та ворушись-бо швидше в дідька! – гукнув Захарі, бачачи, як незграбно пробирається новий відкатник з оберемком дубових брусів між купами вугілля.
Своїм кайлом Захарі робив одну зарубку в стелі, а другу в стіні; потім просував туди з двох кінців деревини і таким способом підпирав склепіння. Після півдня ремонтні робітники розчищали галерею і засипали землею й закладали деревом усі повидовбувані шари жили, залишаючи лише вільні ходи для вагонеток.
Мае перестав охкати: нарешті йому пощастило відбити свою брилу вугілля. Обтерши рукавом мокре, спітніле обличчя, він стурбовано озирнувся на Захарі.
– Кинь, покинь-бо, – сказав Мае. – Оглянемо опісля, як поснідаємо… Краще йди працювати, коли хочеш виробити норму.
– Та земля ж тут починає осідати, – відповів хлопець. – Бач, яка щілина, ще, чого доброго, завалиться.
Батько знизав плечима. Таке! Завалиться! Хіба це їм первина? Якось там буде! Кінець кінцем він розсердився і послав сина у глиб штольні.
А втім, усі потроху покинули робити. Левак лежав на спині, роздивляючись свою ліву руку: згори звалилася грудка пісковика, покалічила йому пальці, і він лаявся. Шавалеві урвався терпець, він здер із себе сорочку і лежав голий по пояс, щоб не так було душно. Вони були вже всі присипані тонким чорним порохом, порох мішався з потом, збігав по щоках брудними цівками й патьоками. Мае перший взявся знову до роботи, але почав на цей раз довбати нижче. Крапля падала йому тепер на чоло, але так настирливо й уперто, мов завзялася йому дірку в черепі продовбати.
– Не вважай