Віталік боявся матері. Щоразу, коли її бачив, намагався кудись сховатися. Надія ж Олександрівна жила своїм життям, інколи підгодовуючи Віталіка, так, аби той не помер з голодухи.
У Віталіка залишився лише Сережа. У Надії Олександрівни знайшовся Дядьсірьога, якого вона привела в дім, був він, звичайно, не прошмандовкою, тому і привела. Спочатку Дядьсірьога намагався построїти Віталіка, щось там командував, бризкав слиною, ламав свої цигарки без фільтру і розбивав попільнички, а одного разу, коли Віталік вже був у десятому класі, Дядьсірьога, напившись, прийшов додому і намагався поставити Віталіка в куток. Віталіку, звичайно, в куток не хотілося, та й у п'ятнадцять років якось не личить стояти в кутку, тому він, Віталік, зібравши в кулак всю невикористану хоробрість і згадавши три заняття боксом, доламав Дядьсірьогє носа. Дядьсірьога почав побоюватися Віталіка, а Віталіку було все одно, чи є той Дядьсірьога, чи немає.
– Твій синок – дебіл, – муркотів іноді Дядьсірьога. – Він кончений. Треба було його ще в дєцтвє втопить.
– Ти мужик чи не мужик? – питалась жінка. – Постав його на місце.
Ставити на місце кого б там не було Дядьсірьогє не хотілося, адже, як він зрозумів, іноді це буває черевато…
Надія ж Олександрівна вважала, що з появою чоловіка в домі запанував справжній чоловічий дух, що Віталік взявся за голову і почав навчатися. Насправді ж у домі запанував безлад і розруха. Дядьсірьога постійно щось ремонтував, ламаючи інше. У чомусь поламаному звинувачував Віталіка. Віталіку було по барабану. Він займався репом, іноді зустрічався зі своєю Юлею, цілувався і, приходячи додому, дрочив.
Життя було сповнене принадностями світобудови.
14
Одного разу Надія Олександрівна справляла свій день народження, прийшли якісь зачумлені подруги, друзі Дядьсірьога, робітники з котельні та асенізатори з молокозаводу. В цей час Віталік зі Шрамом сновигали районом, пили пиво, розмовляли про вічне, зазираючи в очі дорослому життю, заходили до Вієвого батька, розмовляли про вічне і з ним, потім ще щось робили, ну не знаю, можливо, намагалися щось десь побачити цікаве, одним словом, Віталік прийшов додому затемна, стомлений і приглушений пивом. Він повалився на ліжко і моментально заснув.
У сусідній кімнаті мама потрошку п'яніла і наливалася рум'янцем. Коли друзі порозходились, а Дядьсірьога заснув на кухні, Надія Олександрівна розпашіла і весела вдерлася до кімнати Віталіка, намагаючись його розбудити.
– Вставай, Віталій!
Віталік, нічого не розуміючи, роздер очі і ошаліло глянув на маму.
– Віталій, мені з тобою треба поговорити.
– Ma, ну що таке?
– Нічого не таке. – її веселість моментально розтопилася, неначе пломбір під липневим сонцем. – Скажи мені, Віталій, ти не голубий? Тобі хлопчики не подобаються?
– Ти що, мамо, які хлопчики?
– Ну, не знаю, Сережа, наприклад.
– Не подобаються, мамо. Ніхто мені не подобається. Заспокойся.
Слава Богу, подумала Надія Олександрівна,