Анатомічний атлас. Важко бути жабою. Артем Чех. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Артем Чех
Издательство: Фолио
Серия:
Жанр произведения: Современная зарубежная литература
Год издания: 2008
isbn: 978-966-03-4235-4
Скачать книгу
був моряком, а був євреєм, а третій був рудим, ірландської крові. Так їх всі й розрізняли. Отже, прийшли ось ці дяді, заглянули до колиски, де малий Віталік пускав слину, похитали головами, почухали маківки і підморгнули батькові, мовляв, пішли вийдемо, поговоримо.

      – Пішли, – погодився батько, дядя Жора.

      Вони вийшли у затемнений прохолодний коридор.

      – Слухай, Жоро, – почав Гєна, який був капітаном далекого плавання, – він же в тебе дебіл.

      – Сам ти дебіл, – образився папа Жора.

      – Нє, ти як знаєш, а я кажу, що він у тебе дебіл. Це одразу видно. Бачив, які в нього довгі ноги, які пальці на ногах, які руки? А голова? Якби я не знав, то точно подумав би, що це – жаба.

      – Можливо, він і схожий на жабу, але не дебіл. Це – мій син.

      Інші Гєни стояли за спиною Гєни-капітана і мовчки хитали головою, погоджуючись зі своїм братом.

      – Втопи його, – прохрипів рудий ірландець.

      – Ти що, хворий? – занервував батько Віталіка.

      – Ну, – почесав вогнисту бороду Гєна, – давай я втоплю…

      Батько Віталіка занервував ще більше.

      2

      Віталік марнів. Його лице набуло блідого зеленавого відтінку, так що схожість із жабою стала просто-таки вражаючою. Мама Віталіка, Надія Олександрівна, з самого ранку до пізньої ніченьки сиділа за швейною машинкою. Очі злипалися, а руки терпли настільки, що, здавалося, от-от відсохнуть. Іноді вона відволікалася від машинки, підходила до колиски і цілувала Віталіка у завше гарячого лоба, промовляючи:

      – Жабенятко моє…

      Віталік слинився і посміхався. Тоді він ще не усвідомлював цього життя і посміхався виключно через відсутність будь-яких уявлень про цей жорстокий світ. А світ був дійсно жорстокий. Це він відчує пізніше…

      Однієї зимової ночі, коли тато, Георгій Владиславович, прийшов з чергового виклику – працював він телемайстром, – а мама застрочувала останній шов на замовленій ще того понеділка курточці, Віталіка почало рвати.

      – Віталік, що з тобою? – кинувся Георгій Владиславович до колиски.

      Віталік не відповів. Його обличчя кривилося у страждальницькій гримасі.

      – Надю, що з нашим сином? – звернувся батько до дружини.

      Дружина молилася, її чорні круглі очі світилися яскравими вогниками у тьмяному світлі каганця…

      Викликали «швидку». Лікар довго вовтузився біля малого, щось вимірював, ляпав малого по спині, кудись телефонував, супроводжуючи все професійною лайкою. Далі пішов до ванної, вимив руки і прополоскав горло смердючою хлорованою водою.

      – Що з ним, що з Вітасиком? – рвала на собі волосся мама.

      – Отруєння.

      – Чим? Я ж його ще груддю годую.

      – Грудним молоком, – спокійно промовив лікар, потер пухкі вуса й попрямував до виходу.

      – А нам? Що нам робити?

      – Моя порада… – зупинився лікар на східцях.

      Надія Олександрівна затамувала подих, аби не прослухати пораду лікаря.

      – Втопіть його, – цинічно пролунав сухий голос ескулапа. – Або давайте я втоплю… Діла не буде.

      Після довготривалого оціпеніння Віталікова мама напоїла сина марганцівкою, поставила градусник і пішла спати. Георгій же Владиславович запив. Уже пізніше він звинувачував у цьому свого сина, Віталіка.

      – Це з твоєї вини я бухаю, – бив він сина. – Це з твоєї вини я невдаха, – летів у Віталіка черговий стілець.

      Це був його батько. Він справедливий, а тому Віталік погоджувався з усім, що казав йому його старий, з усіма об'єктивними несправедливостями й неправдами старших, з усіма беззмістовними звинуваченнями й ударами по нирках і голові, зі своїм зеленавим відтінком обличчя, зі своїми смішними пальцями на ногах, з усіма однокласницями, що не втомлювалися потішатися над ним, з учителем хорового співу, який не упускав нагоди назвати його дебілом. Це все потім, а зараз лежав собі Віталік у ліжечку, давився своєю слиною, своїми дитячими хворобами, цим прогірклим несвіжим повітрям, цією чорною зимою, своїми п'ятнадцятьма прожитими місяцями, своїм дитячим болем…

      3

      – Як його звати? – запитала нянечка Наталія Михайлівна, тупорила й незграбна тітка.

      – Кого з них? – перепитала вихователька Лідія Антонівна, суха безпринципна сука.

      – Та цього от дебіла, що пузирі ротом пускає.

      – Вітя, здається, чи Віталік… Вітя! – загукала вона до Віталіка.

      У відповідь – ніякої реакції.

      – Я ж кажу, дебільний, – сплюнула на холодну підлогу нянечка.

      – Сімейка в нього ще та. Мати прибиральницею працює в морзі третьої міської.

      – Воно і не дивно. Ти чула, що плямистий пєрєстройку якусь оголосив. Це що таке?

      – А я знаю? Мабуть, знову в гебе забиратимуть.

      – Ну, дай Боже! Щоб таких от не плодили, – і нянечка знову сплюнула.

      Віталік