Шукаю заспокоєння оазис,
Вдивляюся, де виходу маяк.
І, позбиравши словеса ширвжитку,
Домашній люд не обмина образ…
Усе це треба якось пережити,
Перетерпіти в двадцять п’ятий раз.
Переболить… Бо все минає в світі,
Але не в тому міркування сіль:
Для себе я давно уже примітив —
Відлуння болю гірше, аніж біль.
Коли зневіри тіні жовтолиці
Впадуть на мене вісником біди,
Не залишай з печаллю наодинці,
А другом і порадою прийди.
Як хитрування навички уперті
У порах дум проб’ються, як лишай,
Допоможи їх виполоть і стерти,
А розпачу мені не залишай.
Коли байдужість, сірістю повита,
У вир дрібниць захоче затягти, —
Поезіє, свойого дай блакиту
І дай мені своєї висоти.
Кремінь вдарився об кремінь —
Викресав огонь.
І розтала хижа темінь
В погляді його.
Він зігрів холодну землю,
Ліг на міць долонь…
Розумію і приємлю
З кременя вогонь.
Піють півні голосисто,
Голосами барвлять ранок,
Одягла з роси намисто
Й стала яблунька під ґанок.
Голос перший, другий голос —
Хто потягне краще вгору?
І ясніє все навколо
В музиці дзвінкого хору.
Світ у сонячній обнові
Наслухає звуки дивні.
На землі моїй ранковій
На «добридень» піють півні.
Хоч заливав обличчя піт,
В очах – утоми сліпота,
Але тягнула, як магніт,
Його угору висота.
Шептав собі: ще крок, ще два…
А вітер хльоскав, як батіг.
І навіть власна голова
Зробилась важчою для ніг.
Перепочити, може? Ні!
Щоб сили подих не розтав,
Бо вже проблисла вдалині
Вершини сяюча мета.
І ось вона… Камінний плес,
Де гнізда вивели вітри…
І, доторкнувшись до небес,
Він впав – очима догори.
На цвинтарі. Могильна брила.
На ній коротке: «Ось і все…»
Невже усе взяла могила
І згадку снігом занесе?
Ні прізвища ніде, ні дати,
Таємність – скорбна і німа…
І в цьому серці був початок.
Невже продовження нема?
Завіса впала… Крапка драми.
Спинився час у смутку ям…
Чи хто пройде його стежками,
Повториться його ім’ям,
Утвердиться в живій турботі
Його надій і сподівань?..
Стою, німію у скорботі
Під тягарем оцих питань.
В одному дні
Вмістилося життя:
Було захоплення,
Було розчарування.
В одному дні —
І