А той, який ходив по дуба, розказує, що бачив і що чув. Говорять ті між собою:
– Ми дужі, дужих бачили, а цей чоловік ще моцніший.
Але нічого не кажуть, лише приглядаються, що він робить. За якийсь час надійшла пора шевцеві йти до кринички по воду. Взяв він дерев'яні коновки, притяг до кринички і каже сам до себе:
– Як я порожні ледве приволік, мало мені очі не вилізли, то повні й з місця не зрушу.
Сів собі й ножем довбає ровець від кринички. Нараз прибігає розбійник:
– Ти чого, – кричить, – не несеш води, уже півдуба згоріло в печі. Що надумав знову?
– Та нічо не надумав, – каже швець, – просто пошкодував ваших і своїх ніг, що дурно б'ємо щодень до цієї кринички. А так я продовбаю рівець, вона сама притече.
– Де-де, – розбійник говорить, – поки той рівець буде, то ми з голоду повмираємо.
Сам начерпнув коновками води і пішов до печери, а швець недалеко неї сів у кущі й слухає, що будуть про нього розбійники говорити. Чує:
– Моцного хлопа ми взяли до себе, але, певно, мусимо будемо його відганяти геть, бо нічого не помагає.
– Але як тепер його випровадити, – каже другий розбійник, – коли він знає, де ми живемо, ще накличе нам якоїсь біди.
– Не накличе, – втрутився у розмову найстарший, – цієї ночі, коби лише заснув, ми спустимо з нього душу, а тіло лишимо в лісі вовкам.
Швець вислухав усе, приходить до печери і уже не так слухає, як його сварять розбійники за вигадки, а думає, що би то зробити, аби і третій раз розбійників обвести довколо пальця і лишитися живим. Звечора, як ніхто не бачив, наносив у свій куток дубових ковбків, а як усі полягали спати, позапихав ті ковбки у своє вбрання, а сам сховався в кутку і не спить, а дивиться, що далі буде. Десь коло півночі чує: розбійники заворушилися, щось пошепталися між собою, а один устав і ну бити довбнею по тих ковбках. Так лупцював, аж дрантя розліталося.
– Ну, тепер, – каже до своїх товаришів, – можете спокійно спати. Він уже не стане вчити кума розуму.
І знов полягали спати. Як поснули, швець потихеньку виліз зі свого сховку, убрався в пошматовану одіж, ковбки поховав і також трохи передрімав до рання. Як розвиднилося, ідуть розбійники викидати з печери шевця, а той спить, аж носом посвистує.
– Усе ми виділи, – перезирнулися між собою розбійники, – але щоб не чути довбні на собі, такого світ не знав.
Дочекалися вони, поки прокинеться швець, старший розбійник і питає:
– Як спалося, чоловіче?
– Спалося несогірше, – відповідає той, – коби ночі побільше.
– Що снилося?
– Нічого не снилося, лише вночі якісь блохи почали були кусати, ледве-ледве від них відбився.
Учули це розбійники й ще дужче здивувалися.
– Як нам, – кажуть між собою, – тепер його збутися?
Пробують і сяк, і так. Нарешті кличе шевця найстарший і мовить:
– Виджу я, що ти маєш у собі багато пари. Як ти такий сильний, то позмагайся зі мною, хто дужче свисне. Коли я переможу, то нічо від тебе не захочу, лишень,