– Може, ви, ваша святість, у нас заночуєте?
– Угу, – відповідає той.
Склепар гостеві радий: розстелив ліжко, нагодував його добре, а сам думає: «Єпископ має у валізці багато грошей, то не пошкодує заплатити за нічліг та сукно». Тож сам коло печі незадовго задрімав. На другий день повставали. Єпископ поклав на стіл валізку, а сам вийшов на вулицю. Як чкурнув поза ворота, більше й не вернувся. Склепар дивиться, що єпископа довго нема, обійшов подвір'я та й зрозумів, що той утік. Але гадає: «Ти далеко не втечеш, бо на столі лишилася валізка з грішми». Відкриває він ту валізку, дивиться, а там самі папірці.
– Ну, мудрий я, – каже сам до себе, – мудрих видів, але цей єпископ, виходить, ще мудріший.
Але що зробить: нема ні сукна, ні єпископа, та й не знає, де їх шукати. Тим часом Омелько з мануфактурою вернувся уже до лісу, дає отаманові сукно. Старий прикинув оком крам з одного боку, з другого і каже:
– Добра мануфактура. Така, якої я хотів. Але розкажи мені, як ти її купував. Може, ти вбив чоловіка, може, за тобою цілий базар біг?
– Ні, – відповідає, і бити я нікого не бив, і люди за мною не гналися, – та й розповів свою пригоду.
Вислухав його отаман і каже:
– Непогано ти зробив. Маєш мудру голову. Беремо тебе до свого товариства. Я старий, будеш за мене отаманувати.
– Та я ще не все вмію, – каже той.
– Нічо, нічо, ще навчишся. А найперше слухай. Ходять поміж люди чутки, ніби до одного міста з'їхалося багато війська. Завтра зранку уберися на генерала, піди поміж них та й послухай, що, де і хто говорить.
– Добре, – каже Омелько, – піду.
Рано вбрався, поснідав і пішов до міста. Дивиться: вояки завернули на вуличку – пустився за ними. Так дійшов до їхнього помешкання. Відчиняє одні двері – нема нікого, відчиняє другі – а там самі офіцери грають у карти. Якийсь один уздрів генерала, кинув карти, виструнчився, решта офіцерів зробили те саме. Омелько каже:
– Вільно, грайте, та й я сяду з вами.
Скинув шинелю, підсів до гурту, грає та слухає, що вони між собою говорять. Один каже, що одержав від мами листа, другий хвалиться, що був на здибанці з дівчиною і хоче з нею женитися. Згодом обізвався третій:
– Чув я, братці, що завтра на ліс збирають таку облаву, якої ще світ не видів: вояки добре озброєні, будуть перекопувати попід кожним деревом, попід кожним кущем – шукатимуть розбійників. Такий наказ мають від царя.
Вислухав це Омелько, пограв ще трохи в карти, а як офіцери збиралися на обід, обкрутився там поза доми, приходить до лісу, й відразу до отамана:
– Чув я, – каже, – що на завтра вояки готуються робити на ліс облаву. Перекопуватимуть попід кожним кущем, під кожним деревом.
– Овва, – той йому, – це вже погано. Від такої облави ми не заховаємося.
– А що робити?
Каже старий отаман:
– Тут недалеко є величезне дуплаве дерево. Винесіть мене, опустіть у дупло, то я, може, так виховаюся, бо ходити вже не годен. А ти збирай ватагу, веди за село, поміж скали. Туди вояки повертати не будуть.
Зібрав