Однією з актуальних тем у післявоєнні роки було питання компоновки, розташування основних агрегатів авто. Класично двигун із зчепленням і коробкою передач розміщується в передній частині машини. У такому разі крутний момент з допомогою карданного вала передається на задню, ведучу вісь, передня вісь є керованою. Така схема завжди була найбільш поширеною. В кінці 40-х і в 50-ті роки в Європі з’являються нові, дуже модні тоді автомобілі – малолітражні і мікролітражні. У цих «малюків» двигун у блоці із зчепленням і коробкою передач розміщується ззаду.
Істотним недоліком задньомоторної схеми є перевантажена задня вісь, на яку припадає до 70 % загальної маси машини. На цю тему у той час було багато суперечок. Дехто з конструкторів, щоб якось компенсувати вказаний недолік, у передню частину автомобіля переносив важкі акумуляторні батареї, паливний бак, запасне колесо. Ніс кузова «малюків» та «карликів» пропонували штучно продовжувати за передню вісь. А двигуни для них мали б робити відносно легкими, частіше – з повітряним охолодженням.
Треба сказати, що у 50-ті—60-ті роки задньомоторна схема стала досить популярною в Європі. Нею зацікавились навіть американці, які більше за інших додержувалися класичної схеми. У 1959 році вони випустили «компактний» (за американськими уявленнями) автомобіль «Шевроле-Корвейр» з двигуном, розташованим у задній частині. Автомобіль вийшов невдалим. Задня вісь була надмірно перевантаженою, задня підвіска – недосконалою. В результаті машини часто втрачали стійкість і потрапляли в аварію. Після виходу у світ книги американського адвоката Р. Нейдера під назвою «Небезпечний на будь-якій швидкості», де автор різко критикував «компактне» авто, зчинився скандал. Компанія «Дженерал моторс» зазнала великих збитків, тому що багато тисяч випущених і проданих автомобілів фірма змушена була переробити. Більше того, випуск «Шевроле-Корвейр» був припинений.
Щодо Європи, то тут конструктори через деякий час трохи охололи до задньомоторної компоновки. І зараз передньоприводних автомобілів значно більше. Їхня головна перевага – стійкість – зробила свою справу.
У післявоєнні роки основним типом двигуна залишався карбюраторний чотиритактний (4 циліндри). Менш довговічні – двотактні – застосовувались головним чином на мікролітражних авто.
На обмеженій кількості моделей (деякі «Мерседеси», «Пежо», а потім італійські «Фіати» 131, 132 та ін.) встановлювались дизельні двигуни. Американці в 1978 році вперше у своїй практиці випустили