– Хвойний. Вона померла, коли мені було два роки.
– Хто помер?
– Матінка.
– Вибачте, я не знав…
– Пусте. Я сам затіяв цю розмову. Ну, не будемо про це. Давай краще я покажу тобі квартиру.
Велика постать Артура, що час від часу шморгав носом, заходилася вказувати на різні предмети, що стояли в кімнаті, й називати їхнє призначення.
– Це – ліжко. На ньому ти зможеш із легкістю, властивою лише гірській птасі, виспатися. А це – піаніно. Ти вмієш грати? Ні? Шкода. Міг би чудово проводити час. Ось, власне, комод. Якщо є сорочки, футболки або, господи прости, спіднє – усе це ти зможеш тримати у комоді. Навіть револьвер.
– У мене немає револьвера.
– Прикро. Якби у тебе був револьвер, ти також з легкістю міг би тримати його у комоді. А як ти ставишся до косметики?
– Не зрозумів, – злякався наш головний герой.
– До косметики. Пудра, там, помада губна, можливо, туалетна вода.
– Ну, туалетна вода є, а все інше – зайве.
– Да? – чомусь перепитав Артур. – А я тебе прийняв за цих.
– За яких ще цих?
– Ну, за тих, що люблять робити один одному боляче там, де за нормальних умов – ну, ти мав би мене зрозуміти, яких нормальних умов, – боляче не буває.
– Мав би, але не розумію.
– Ну і добре, якщо ти не з цих. Тож і розуміти мене не обов'язково. Та-ак, – раптово протягнув Артур, – ідемо далі. Ось трельяж. Якщо у тебе немає косметики, то на нього можеш покласти рукавички. Хоча б рукавички у тебе є? – інтонація Артура ставала все більше й більше грайливою, якщо не сказати блазнівською.
– Рукавички у мене є. Арсен…
– Артур.
– Вибачте, Артур, я знаю, для чого комод і для чого ліжко. Зайвий раз пояснювати не треба. Видайте мені, будь ласка, ключі, необхідні номери, про які казала Рита Львівна, і… і…
– І забирайтеся геть, вірно? Ти ж це хотів сказати?
– Ні, я хотів сказати, що… що я хотів би побути на самоті.
– Гаразд. Номер усього один. Ось, будь ласка, візитівочка, – і він уклав її до кишені нашого головного героя. – Це Ніколай. Сантехнік. Решта у тебе працюватиме як годинник. До речі, про годинники. Час – це гроші, а Рита Львівна звеліла, аби ти видав мені аванс. Так би мовити, зранку гроші, ввечері стільці. Тобто, гм-гм… ну, ти мене зрозумів.
Наш головний герой все чудово розумів. Божевільня, а не кооперативний будинок – ось що в першу чергу зрозумів наш головний герой. Відрахувавши необхідну суму, він віддав її Артуру, перевірив лічильник електрики, навіщось постукав по лиштві й промовив:
– Мені підходить.
– Я в цьому не сумнівався. Ніхто в цьому не сумнівався. Навіть Рита Львівна. До речі, ти знаєш, що вона мене б'є?
– Вас?
– Мене, – з гордістю промовив Артур. – І не тільки мене. Свою доньку теж. Риму – жалюгідне видовище, не вдалася дівка – карликом виросла, тобто не виросла, і все туди ж.
– Куди – туди ж? – не зрозумів наш головний герой.
– Туди, – Артур змовницьки підморгнув і вказав забитим синім пальцем у бік