Повісті й оповідання (1923 - 1927). Хвильовий Микола

штурхнути, це було щось таке, що перед ним він був занадто маленький. — Да! Взяти хоч би й попіл. У нас ним двори закапостили. А германець не дурак, на ці самі луки розвій той попіл — от тобі й трава… Травище! Останнє слово сказав Кажан так, ніби йому трудно було вимовляти його. Щоб не мовчати, щоб легше було, дячок спитав: — Це ти в Германії, в пліну? І коли приятель не відповів, йому знову стукнуло в голову: — «Любов». І вже важко було від цього слова, як у дитинстві бачити уві сні чиїсь допитливі очі. А Кажан, що все більш загублював свої людські форми, гудів: — Отож і пісок… Да! В пісок, як у нас, треба садовити картошку з гноєм. Тоді й буде більш од кулака. Германець не дурак! Потім змовк і довго переступав з однієї ноги на другу. Почувалось, що головного він ще не сказав. То був лише вступ до чогось жорстокого, що повинно трапитись на воді, розбуркати цей байдужий очерет і розрядити напружену атмосферу. Дячок хвилювався. Робилось зимно і трясло: зуб на зуб не попадав. І от спершу тихенько, потім голосніш завило на корчах: «Ву-у-у». «Це кажан», — метнулося дячкові в голові і знову стукнуло в голову: «любов».

      — Куди ви мне призвели? — раптом сказав Кажан. — Призвели? — розгублено спитав Нечипір. — Да, призвели… Микита їсти не принесе… Атож! Він говорив на ввесь голос, і від голосу йшла луна до річці. В Грушівці кричали завзято півні. — Якби знати про амнестію. Як воно… ну?… — Мабуть, помилують, — кинув дячок і чомусь сам перелякався свого голосу. — Помилують? Не знаю… мабуть, не всіх. Кажан, як велетень, стояв перед дячком, навіть цей голос розпачу був не його, а когось другого, що сховався за ним в очереті. Кажан мало не плакав і довго говорив про те, що він нічого нікому не зробив, що його одурили, що він невинний. Але була якась безвихідна упертість у цих словах, і Нечипір зрозумів: свідків Кажанові не треба. Що було — того нема. Кажан невинний. І знову боліла голова, а в висках знову стукало. Десь далеко падала вода, і здавалось іноді, що це торохтить по бруку віз. Вже не перекликались і півні. Затихли перед світанком. Тільки хмари, як і раніш, сунули кудись та шарудів від легкого подиху очерет. Раптом розтянувся постріл. Загавкали собаки, і заіржав десь кінь. Замовкла вже й балабайка. І чує тут дячок напружений голос: — Нечипоре! — Що таке? Я тебе слухаю. — Нечипоре, ти не скажеш? Ти нічого не скажеш? — говорить Кажан. — Про що? Кому? Знав, про що питає, хотів сказати й не міг: «Свідків не може бути». А Кажан ліз уже в воду. Близько. Навіть чути, як важко дихає. Серце закалатало. Хотів дячок кинутись убік і не міг, ніби скований був. Вже не видно було — ні неба, ні очерету, не чув нічого. Ніби величезна гамула нависла над ним, і темніло в очах. От простягле руку…

      …Ой! — розрізав повітря задушений крик, і раптом стихло. Промайнуло в голові: «любов»…

      …А пальці здавлювали горло все міцніш і міцніш. Спершу налилось кров’ю лице, а потім стало пусто, тільки десь у кутку билась думка… Потім і її не стало.

      …Шарудів очерет.

      Злочин

      Оповідання