— Хоч би табаку захватили… А тепер і живи, як хочеш. Нечипір мовчав. Почував, що Кажан до нього недоброхітне ставиться, й хотілось йому як-небудь задобрити. Не знав. Пожалів, що послухав Бурися. Ця людина, що чарувала його цілий рік, тепер робилась звичайною й навіть непотрібною. Зате розкуйовджена постать Кажанова раптом почала якось перетворюватись, і він не міг уже глузувати з неї. — Ну, чого ж ти нічого не кажеш? — кинув Кажан. Нечипір здригнув. Провів по голові долонею — боліла після випивки. Проте вона, мабуть, боліла й Кажанові. — Чого я нічого не кажу? — сказав він. — Що ж я буду говорити? — От тобі й маєш: що ж це ми на печі лежимо, чи що? Треба щось думати. «…Треба думати — це він правду говорить. І саме мені думати». Але придумати нічого не міг і кинув: — Будемо ждати. Може, поїдуть сьогодні. — А як не поїдуть? — Не поїдуть?… Ні, як же, поїдуть! — Тьху! наче пообіцяли йому… — сплюнув Кажан. — А я кажу — не поїдуть! Тоді стало якось дражливо. І тому, що він не міг чогось розумного порадити, відчув себе дячок майже нікчемним, тим більше нікчемним, що постать Кажанова робилась загадковою й навіть страшною. Хотів сказати щось бадьоре, а вийшло огидно слізливо: — Не треба, братіку, серчати. Хто ж винен у тім, що приключилося? Дячок подивився на Кажана. Бачив, як той похилив голову, — мабуть, і йому стало ніяково. А голова ще більш боліла, ніби її хтось обценьками схопив. От уже сонце й на полудень повернуло, а чуток ніяких. Микити Гордійовича нема, а обіцяв був прийти, коли виїдуть. «…Може, його вже забрали?» — стиснуло серце дячкові, і знову пригадав він Ониська. Кажан скаржився, що вже їсти хочеться. Нечипір почував те ж. З далекого заходу підіймалась величезна синя хмара. Повагом сунула вона з обрію вгору, охоплюючи мало не ввесь краєвид. Над очеретами стрілами носились ластівки, а десь скиглила чайка: різко, нібито в неї були не пташині легені. Пурхали зграями шпаки. Кажан знову підвівсь і злосливе сказав: — Сволоч! — Що ти кажеш? — спитав дячок. — То кажу, — зло усміхнувся той, — що інший страждає, а другий здається. Приміром, надіявся я на декого із своїх, а получилось — ніщо. Так, аби казати та вводити нашого брата. — А ти що — маленький? Не знаєш, куди тоді йти? — суворо кинув дячок: йому раптово прокинулась ненависть.
Кажан, мабуть, уже не чекав бачити таким свого приятеля й змішався. Змішався він, правда, не на довго, бо Нечипір знову відчув себе безсилим. — Робили всі, а розквитатись одному, мабуть, приидеться, — казав Кажан далі. Дячок подивився на нього: стоїть блідий і щелепи розвернуло, тільки нібито понижчав. — Інші, може, вже й розплатились, — кинув він.