Вибрані новели. Василь Стефаник

їсть, як свиня, о, замазала лице і руки кров’ю… Як я тебе рано буду провадити в село таку закровавлену? Ану чекай, я буду йти попри потік з тобов та обмию тебе в такі студені воді, то ’меш ревіти не своїми голосами, а я ще й наб’ю.

      Вже си наїла, то лягай коло мами, а я коло тебе, ти всередині, вовк тебе не з’їсть, спи, а я буду ще дивитиси на войну, та й грійси коло мене…

      А може, куля вже і дєдю убила на войні, а може, ще до ранку і мене вб’є, і Настю, та й би не було нікого, нікого.

      Заснув. До білого дня біле світляне покривало дрижало над ними і заєдно тікало за Дністер.

      ДОРОГА

      — Я йду, йду, мамо. — Не йди не йди, сину…

      Пішов, бо стелилася перед його очима ясна і далека. Кожні ворота минав, усі білі вікна. Любив свою дорогу, не сходив з неї ніколи. Уднину вона була безконечна, як промінь сонця, а вночі над нею всі звізди ночували.

      Земля цвіла і квітками своїми сміялася до нього. Він їх рвав і затикав у свій буйний волос.

      Кожна квітка кидала йому одну перлу під ноги. Очі його веселі, а чоло ясне, як керничка при пільній дорозі.

      Аж людей спіткав.

      Вбиті по коліна в землю, вони у безтямній многості падали і здоймалися.

      Чорними долонями стручували піт з чола і великими руками ловилися землі.

      Втома валила їх, вони душили за собою свої діти і ревіли з болю.

      Здоймалися і падали.

      А ніч клала їх у сон, як каменів, одного коло одного.

      Страшними лицями обернені до неба, як морем голов проти моря звізд.

      Земля стогнала під ударом їх серць, а вітер втік за гори.

      Він читав ті лиця і велику пісню бою на них.

      З їх губів злизав слова, з чолів вичитав мислі, а з серць виссав почування. А як сонце родилося в крові і цілувало поміж довгі вії їх очі, то в його серці породилася пісня.

      Розспівалася в його душі, як буря, розколисалася, як мамине слово.

      І став сильний і гордий. Вітер нагнув д’нему всі квіти.

      Ступав своєю дорогою дальше.

      Вона, як полотно, під ним угиналася. Минав усі ворота, білі вікна помикали.

      І знов людей побачив.

      Стояли лавою. Перед ними колосисте море золота, поза ними діти в холоді снопів. Огонь їх пражив, залізо плакало в їх руках.

      Полинялі пустарі небесні бездушно звисали над ними.

      Всі в білих сорочках, як на Великдень.