— А як Франко приїхав до мене з молодими ночувати, то жінка, хоч як вічів не любила, але не торкотіла на мене в малі хаті, бо виділа, що наші молоді вчені були коло него такі щасливі і ясні, як би він кождому поклав золоте колісце на голову. А я приперси до ясеня в саду та й кажу: «Господи, ти звеселив світ свій цими звіздами, а нас, бідних мужиків, звеселив ти Франком. Будеш мати молитву мою за него щодня».
А в хаті я ему сказав: «Мені, неписьменному, ваше письмо одно за другим сини читають, старе і нове. Коби вам бог тільки сили дав, аби-сте відшукали всі наші письма, з землі, з старих монастирів і ті, що замуровані в панцьких палатах. Та нагадуйте і нас, хоть потрохи». На другий день я віз его до колії та здибав якогось пана з кіньми як зміями, але я з дороги не звернув і капелюха не здоймив. Небоже дідичу, я ще не такого пана везу, як ти.
— Ми росли, діти наші множилиси, всі одного духа, та війна богато їх поклала в сиру землю, а всі, що лишилиси, яких ми вігодували, і що їх Франко навчив, зробили одну коменду українську, а коменда, каже, має бути Україна. Хто цего часу в нас не видів, тому бог, видко, ласки не вділив.
Внуки пішли, а я ще і внуку відпровадив, аби в шпиталях ходила за хорими. Ані одно не вернуло. Стара здуріла, мене лихословила, Україну проклинала. Ходив ти, каже, ціле житє по вічах, та й діти заказив, та й пустив їх стрімголов. А діти нібито нічого не кажуть, обминають, що я кості їх дітий порозкидав по всему світу.
Я вже був і злагодивси йти за внуками, та поляки ймили на границі та притащили додому. Довгі роки сидів я поза вуглами хати та не смів до неї ввійти їсти; зробив собі постіль між худобою та там перебував і літо, і зиму. Я оглух, осліп, їсти не їв, хіба барабольку і трохи води. Так мене світ минав і мої діти.
Та найгірші то наші, що пішли на службу. Бо як приходить польський жандар та гонить сина на форшпан, то я беру батіг і сідаю, аби-м лиш знав, куди їхати.
— А що, старий, де ваша Україна, а кілько моргів поля ти хотів від пана, а яким міністром мав бути твій внук?
— Глухий, — кажу, — не чую нічо. — То вожу, або дівки з ними, або вулицями смітє закіскую і роблю службу. Але ті наші, що пішли на чужу службу, ніби від мене відвертаютьси, ніби не пізнають, ходять, сараки, як песики, що їх ґазда пустив у чисте поле. Але одна молода професорка таки мене пізнала. Не плаче, не заводить: «Діду Грицю, що буду робити, мій преложоний хоче, аби-м пристала на его віру». — «Небого, — кажу, — не йди до них в гості, як вони твоєю вірою гидують, сиди в свої хаті та їж чорний хліб».
А