Серед темної ночі. Борис Дмитрович Грінченко. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Борис Дмитрович Грінченко
Издательство: Public Domain
Серия:
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn:
Скачать книгу
Але дiвчинка глянула на його i вiдказала своєму товаришевi:

      — Дурний! Co ти казес? То не пан, а салдат Сивасенко, менi мати казали.

      «Еч, чортова патяка! — подумав Роман. — Слова не вмiє сказати, а ще й пащекує». Вiн сердито глянув на дiвчинку, крикнув: «Ну, ти тут!» — i пiшов далi, а та, перелякана, спершу мовчала, аж поки Роман одiйшов геть-геть, а тодi, подбiгши до хлопця, сказала:

      — Людоцки, який страсний!..

      А «страшний» iшов далi. Йому по дорозi була крамничка, а бiля неї стояло двоє-троє чоловiкiв i жiнка. Роман знав, що треба поздоровкатися, проз їх проходячи, але подумав собi: «От iще чортзна-кому куражку скидать!» — i поминув людей так, мовби їх i не помiтив.

      — Що це воно пiшло? — спитав один дядько.

      — Та це Сивашiв солдат.

      — Чи ба, яке пишне: iде i не здоровкається. — I дядьки з жiнкою почали промiж себе судити Романа, що незвичайний; але вiй того не чув, а чимчикував далi i звернув на другу вулицю. Там побачив серед солом'яних покрiвель залiзний дах на невеличкому будииковi. Вгорi над дверима прибито було дошку з написом «Народное училище».

      «А зайду до вчителя!» — подумав Роман, хоч зовсiм учителя не знав.

      Увiйшов у чималi сiни з кiлочками й гвiздками по стiнах задля школярської одежi. Став, не знаючи, в якi дверi йти, бо перед їм було їх двоє. Однi буля трохи вiдхиленi, i крiзь них чути було розмову. Сердитий голос, говорячи «по-панському», кричав:

      — Почему ты мне сапог не почистил?

      — Двiр чистив, одповiдав другий, мужицький старечий голос. — Хiба я вам лакей? Я — сторож.

      — Нанялся сторожем — должен быть учителю лакеем. Каждый день сапоги чисть!

      — Та що це таке справдi? Я громадi пожалiюсь.

      — Плевать мне на твою громаду! Иди сейчас до Сучка и купи мне две колоды карт!

      3 дверей вийшов, бурчачи собi щось, сивий сторож.

      — Чи дома вчитель? — спитав Роман.

      — А он! — показав сторож на дверi i пiшов з школи.

      — Кто там? — почувся з-за дверей голос. — Верно, опять кто-нибудь притырил мальчика! Ну й идиоты! Хоть не говори им, что еще рано!

      Дверi вiдчинились вiд штурханця ногою, i на порозi став молодий хлопець з закрученими вгору вусиками, без пiджака й жилета, в самiй сорочцi, позакладавши руки в кишенi в штани.

      — Тебе чего? — спитав вiн, але, побачивши на Романi не мужицьку одежу, повернув iнакше: — Вам чего нужно?

      — Моє поштенiє! — сказав Роман, простягуючи руку. — Сивашов.

      Учитель дав йому й свою руку i покликав у хату. В невеличкiй свiтличцi, з лiжком, столом i кiлькома стiльцями, був нелад, порозкидувана одежа, недокурки з цигарок, на стiнi гiтара й рушниця, на столi стояв недопитий чай i пляшечка з написом: «Ром»; пiд столом спала собака. Учитель попрохав гостя сiдати i надiв пiджак.

      Роман сiв, закинув ногу за ногу, витяг коробочку з цигарками, вiдчинив i простяг до вчителя:

      — Не вгодно ли, — хорошоє разлiченiе.

      Учитель узяв цигарку, i вони закурили. Роман, ламаючи свою мову ще дужче перед «образованим чоловiком», почав виясняти, чого вiн прийшов. Вернувся з города, ну, а на селi «скучно», бо скрiзь сама мужва i нема такого чоловiка,