Майкла така думка обурила. За статистикою, Атланта була осередком злочинності в Америці, тож смерть якоїсь повії навряд чи можна вважати чимось екстраординарним, а коли зважити на те, де її знайшли, і поготів.
– Єдине, чого мені не вистачало для повного щастя, – щоб якісь кретини вказували, як мені виконувати свою роботу, – відрізав він.
– Кретин, який стоїть перед тобою, вважає, що саме цього тобі бракує, – не змовчав лейтенант. Майкл вирішив не сперечатися. І не тому, що Ґрір не терпів непокори. Просто він погодиться з Майклом, аби той замовк, а потім зробить по-своєму. – Це важкий випадок, – додав Ґрір.
– Вони всі важкі, – нагадав йому Майкл, відчиняючи задні дверцята своєї машини, щоб дістати піджак від костюма.
– У дівчини не було ні найменшого шансу, – вів далі Ґрір. – Її били, різали, трахали всіма можливими способами. Ми маємо справу з хворою на голову тварюкою.
Майкл надягав піджак, і йому спало на думку, що Ґрір говорить так, наче проходить кастинг на HBO.[1]
– Кена виписали з лікарні. Сказав, що ми могли б як-небудь до нього заскочити, навідати.
Ґрір щось пробелькотів про надзвичайну заклопотаність і потупцяв до машини, весь час озираючись через плече, наче боявся, що Майкл піде слідом. Майкл дочекався, коли його шеф сяде в машину і виїде з паркувального майданчика, а тоді попрямував до будинку.
Біля дверей, поклавши руки на руків’я пістолета, стояв Кольєр. Напевно, він думав, що несе варту, але Майкл знав, що людина, яка скоїла цей злочин, не повернеться. Жінку він прикінчив, і робити йому тут нічого.
– А швидко шеф поїхав, – відзначив Кольєр.
– Дякую, що тримаєш у курсі подій.
Майкл зібрався з духом і відчинив двері, дозволивши вогкому темному будинку всмоктати себе всередину. Той, хто проектував Домівку, явно думав не про щасливих дітлахів, які повертаються додому зі школи, щоб пополуднувати молоком і теплим, щойно з духовки печивом. На першому плані була безпека, тому відкритих місцин тут мінімум, а всі лампочки в під’їзді заґратовані сталевою сіткою. На голих бетонних стінах траплялися вузенькі віконця, загнані в тісні кутки. Сталеві прожилки дроту у склі нагадували рівномірну павутину. Поверхні, які колись давно пофарбували у білий колір, вкривала фарба з балончиків. Тепер тут ряботіло від міток різних банд, попереджень і різноманітних повідомлень. Праворуч від вхідних дверей хтось, мов курка лапою, нашкрябав: «Кім – курва! Кім – курва! Кім – курва!»
Майкл подивився вгору на сходову клітку й нарахував шість поверхів. Раптом біля нього з тихим скрипінням прочинилися двері. Він повернувся й побачив стару темношкіру жінку, яка пильно його роздивлялася. Її вугільно-темні очі визирали з-за краю сталевих дверей.
– Поліція. –