Він замовк, бо розсувні двері поїхали вбік. Біля якоїсь молодої жінки стояла Аманда. За їхніми спинами Вілл бачив іще одну жінку – вона сиділа на м’якому дивані. На ній був білий тенісний костюм. Поранена нога спочивала на кавовому столику. На підлозі лежали тенісні туфлі.
– Спеціальний агент Трент, – відрекомендувала Вілла Аманда, зачиняючи за собою двері. – А це детектив Фейт Мітчел. – Аманда позирнула на Лео, з ніг до голови оглянула, наче він був шматком тухлої риби, і повернулася до жінки. – Спеціальний агент Трент у вашому розпорядженні. ДжБР із превеликою радістю надасть вам будь-яку допомогу. – І вона підняла брову, даючи Віллу знати, що вірити слід протилежному. А тоді (може, тому, що вважала його дурним) додала: – За годину ти потрібен мені в офісі.
Те, що саме такого сценарію розвитку подій Вілл очікував, не означало, що він був до нього готовий. Його машина лишилася біля муніципалітету. Донеллі мав простирчати на місці злочину, поки роботу над ним не закінчать, а будь-хто з копів, які чекали надворі, миттю вхопився б за нагоду підвезти Вілла Трента самого в задньому відділенні патрульної машини.
– Агенте Трент? – Голос Фейт Мітчел звучав роздратовано, і Вілл подумав, що він щось пропустив.
– Вибачте, що ви сказали? – спитав він.
– Ну звісно, – пробурчала вона, і Вілл лише закліпав, не розуміючи, що ж він справді пропустив.
Та Лео, здавалося, нічого незвичайного в їхньому обміні репліками не побачив.
– Мати щось каже? – спитав він у жінки.
– У дочки була найкраща подруга. – Як і Лео, Фейт Мітчел носила з собою в кишені маленький записник на спіралі. Вона погортала його, щоб знайти ім’я. – Кайла Александер. Мати сказала, що вона зараз, напевно, в школі. Академія Вестфілда.
Вілл знав, що то назва дорогої приватної школи на околицях Атланти.
– А чому Емма була не в школі?
– Вона іноді прогулювала, – відповіла Фейт, дивлячись на Лео, хоча запитання поставив Вілл.
Вілл не був експертом у цьому питанні, проте слабо уявляв, як дівчинка-підліток могла прогулювати школу без найліпшої подружки. Хіба що з хлопцем зустрічалася. Він знову подивився на сходи й пошкодував, що не може піднятися й оглянути сцену.
– А чому мами сьогодні не було вдома?
– У неї був якийсь щотижневий захід у клубі, – відповіла Фейт. – Зазвичай раніше третьої вона не повертається.
– Тож якщо хтось стежив за будинком, він знав би, що Емма була вдома сама.
– Мені потрібно подихати повітрям, – сказала Фейт, звертаючись до Лео. Потім вийшла за двері й стала на краю ґанку, тримаючи руки на стегнах. Вона була молода (мабуть, не так давно тридцять виповнилося), середнього зросту й гарненька, тією красою, яку зазвичай приписують струнким білявкам. Але було в ній і щось неприємне – можливо, презирливий вираз обличчя, а може, спалахи лютої ненависті в очах.
Лео пробурмотів вибачення.
– Пробач,