– Мене звати… Азалія, – вигадую на місці.
– Дуже приємно, але зараз не найкращий час для знайомств, – говорить він і знову засовує ніс у щоденне видання.
– Розумію, – кажу я, адже й справді знаю як йому важко зараз доводиться.
Він виглядає пригніченим та розгубленим, мовби кошеня, якого щойно відлучили від материних грудей. Що робити? І що буде далі?…
– Я хотіла поговорити з вами з приводу Каті.
Вадим виструнчується одразу ж як чує моє ім’я.
– Про що саме? – здивовано питає він.
– Справа у тому, що я шукаю її вбивцю… – простягаю я і бачу як звужується його обличчя.
Він, ніби, не вірить мені.
– Вона померла від серцевого нападу, – тихо каже він. – Яке ще вбивство?
– У нас є підозри, що ваша наречена померла завдяки чиїйсь допомозі.
– У кого це – «у нас»? – ставить Вадим цілком резонне питання.
Він завжди відрізнявся надмірною обережністю, особливо в контактах із незнайомцями.
– У караючих органів, – ляпаю я і розумію як безглуздо звучить моя відповідь.
Але, Вадим, здається, пропускає її повз вуха.
– Ви з карного розшуку?
Я киваю головою, бо не наважаюся збрехати йому в очі – нехай він сам довигадує собі те, що вважатиме за потрібне.
– І що? Ви вважаєте мене її вбивцею?
У його сірих очах з’являються промені зухвалості та виклику, а вуста міцно стискаються у тонку лінію.
– Під підозрою знаходиться кожен, хто тісно спілкувався із Катею, але зараз я лише бажаю поспілкуватися із усіма її близькими людьми.
Я бачу, що його напруга поступово зникає, звільняючи місце для інших емоцій. Страх, гнів, відчай? Я до кінця не можу зрозуміти що саме він зараз відчуває.
– Добре, питайте, – здається він і зазирає мені в очі.
Він вдивляється у них настільки пильно, що, здається, впізнає у цьому чужому, затурканому погляді щось рідне. Але як би я не хотіла, щоб це було правдою, усвідомлюю, що це все тільки мариться мені.
– Коли ви востаннє бачилися із Катею?
Це перше, що спадає мені на думку. Та й узагалі – як я, молода, недосвідчена дівчина, яка не знає в області криміналу нічого більшого за коротенькі розповіді Агати Крісті, може проводити допит?
– В день її смерті, – щиро каже Вадим. – Вона збиралася пройтися весільними салонами, аби підібрати собі сукню, а я збирався на роботу…
Я намагаюся освіжити у пам’яті його слова та пригадати хоча б щось – але у голові все ще сяє дірка невідомого.
Я не можу сказати, що повністю втратила пам'ять. Я добре пригадую своїх близьких людей, своє дитинства, юнацтво, зустріч із Вадимом… Я навіть пам’ятаю про день нашого першого поцілунку та точний час, коли він зробив мені пропозицію.
Тільки останній день, котрий став для мене вирішальним я згадати не в силах.
– Вона йшла туди сама? – питаю я, силоміць вивільняючи себе зі спогадів.
– Скоріше за все, ні, – промовляє Вадим. – У неї було