– Зараз почнеться, – порушив мовчанку Теодор. – Пора і мені йти.
– Та й нам також, – сказав Холод і, попрощавшись з Іваном, разом з товаришами направився ближче до церкви.
– Мушу йти, – повторив Теодор. – А то ще спохватяться мене.
– Слухай, Дорку, – зупинив його Іван. – Ти не бачив Настуні?
– Настуні? – здивувався середній брат і, побачивши обличчя старшого, засміявся.
– Ти чого?
– А я-то думав, що ти до нас з мамою приїхав.
– То ти не бачив? – сердито повторив Іван.
– Ну не сердься, – примирливо сказав Теодор. – Не бачив. Може, вона прийшла раніше. Принаймні, дорогою сюди я її не зустрічав. Інакше обов’язково підібрав би.
– Я бачив, – подав голос Юрко.
– Що ти бачив? – здивувався Іван.
– Настуню бачив. Вона тут. Разом із сестрою. Якщо треба, я миттю знайду.
Старші брати перезирнулися. Наймолодший Юрко, виявилося, був у курсі всіх амурних справ старшого.
– Не треба шукати, – відказав Теодор. – Настуня!
Здивований Іван озирнувся і побачив двох дівчат. Вони були дуже схожі, дві сестри – Настуня та Палазя. Зовні вони виглядали однолітками, хоча Настуня була на п’ять років старшою, а Палазі ще не виповнилося п’ятнадцяти. Сестри жили неподалік оселі Засмужних, брати знали їх усе життя, довгий час сприймали їх лише як сусідок, але перед мобілізацією в армію Іван кинув оком на старшу сестру. Цей погляд не залишився непоміченими красивою дівчиною.
Молодша Палазя була ще малою, щоб про таке думати.
Іван з несподіванки втратив дар мови, а коли захотів нарешті щось сказати, невідомо звідки з’явився церковний служитель отець Михайло і невдоволено звернувся до Теодора:
– Чому ти досі тут? Зараз почнеться свята літургія, а тебе треба ще шукати.
– Пробачте, – знітився Теодор. – Винен. Каюсь. Приїхав на побивку брат Іван.
Здалося, що отець Михайло тільки тепер запримітив військового.
– Слава Ісусу Христу! – привітався Іван.
– Слава навіки! – відказав отець. – Гадаю, одразу після служби ти нікуди не втечеш?
– Не втечу.
– Тоді пішли.
Останні слова були звернуті до Теодора.
– Побачимось після служби, – кинув Теодор.
– Я буду з Іванком, – знову знайшовся Юрко.
Теодор усміхнувся.
– Не сумніваюся.
Він попрямував за отцем Михайлом до церкви і все ж встиг почути запитання молодшого брата.
– А у тебе є рушниця?
Що це було перше, але не останнє запитання допитливого хлопця, Теодор знав, тому в душі співчував старшому братові.
А потім особисті переживання забулися.
Служба почалася незвично. Вже перші слова «Благословенно царство» проспівав не хто інший, як перемишльський єпископ. Хоч переважна більшість присутніх знала слова літургії напам’ять, сама присутність таких поважних гостей перетворювала дійство на щось незвичне, небуденне.
Коли