– Ідіть, – кивнув полковник. – Почекайте назовні.
Засмужний віддав честь, повернувся і залишив намет.
Довго чекати не довелося. Не минуло і п’яти хвилин, як поли входу відхилилися і з’явився фон Шлосман. Він важко зітхнув.
– Ну ви даєте, Теодоре, – видихнув він. – Ваше щастя, що полковник має сьогодні гарний настрій, а то не знаю, чим би ви відбулися.
Засмужний скромно мовчав.
– Але добре те, що добре закінчується, – продовжив обер-лейтенант. – Вам дозволено відвідати рідних у межах відрізку часу, який ви самі і назвали.
– Дякую, гер обер-лейтенант.
– Почекайте! Щодо повернення. Вам відоме село Добросин? От і добре. Завтра о дев’ятій годині ми проїжджатимемо через нього.
– Я зрозумів.
– Кого залишаєте замість себе?
– Драгун Віхоть, – відповів Засмужний.
– Ви вільні. І зробіть так, щоб мені не довелося шкодувати за своє рішення.
Теодор Засмужний повернувся і швидкою ходою попрямував до свого намету.
Зрештою, зібрався він швидко і не встиг годинник показати п’яту годину, як розташування полку залишив вершник. Він пустив коня легким бігом, перетнув невеличкий потічок, що був природною північною межею табору і зник серед дерев. Теодор час від часу підганяв кобилу, бо дорога додому була не такою вже і близькою, як він переконував полковника.
Спочатку Засмужний хотів пуститися навпростець, але, розумно зваживши, повернув на об’їзну, перевірену дорогу, що вела через Магерів.
Осінь цього року виявилася хоч і холодною, але все ж сухою, тому дорога була тверда і їхати нею було легко.
Періодично міняючи алюр, Теодор досить скоро побачив зліва містечко Магерів. Тепер до рідного села було недалеко.
Але лише біля сьомої години Засмужний порівнявся з церквою. Від радості він навіть зупинив коня, зняв з голови шолом і перехрестився. Теодор знав зі слів брата, що ще півроку тому упокоївся добрий пастор отець Іоанн Гавришкевич і зараз парохом служить Михайло Посікира.
Хоч як хотілося Теодорові зайти у таку рідну церкву, він все ж розумів, що головне, ради чого він приїхав, не це. Тим більше що вечірня вже закінчилася і люди розійшлися. Тому Теодор надів шолома, пришпорив Карту і галопом помчав до рідної домівки.
Село залишилося позаду, і вершник виїхав на польову дорогу. Обабіч пустували зібрані поля. Людей на них не було, тому Теодор одразу замітив попереду самотню дівочу постать, яка повільно йшла у тому самому напрямку, що і він. Заінтригований, хто б це міг бути, драгун пришвидшив крок і невдовзі порівнявся з дівчиною, яка від несподіванки відсахнулася. Обоє зупинилися. Дівчина з деяким острахом дивилася на озброєного вершника, а Теодор напружував пам’ять, намагаючись згадати, де ж він її бачив. Здогадка блиснула миттєво.
– Провалитися мені на цьому місці, якщо це не Палазя! – вигукнув він.
Це дійсно була Пелагея Панько, сестра Настуні. За ці два роки, поки Теодор не бачив її, дівчина