Грубі клуби мрак здоймилися, потягли верхами гір і лісів, закутали, мов серпанком, корони смерек в сіровину, а блиск сонця померк. Вночі знову йшов дощ. Він хляскав одностайно об вікна, вітер завивав дико, а густу темряву перерізував блиск і грім.
Над ранком втихомирилося настільки, що блискавиці й громи згубилися, але зате сік упорчивий дощ. В дальших слідуючих днях сипав, на відміну, безмилосердно.
Хоч і як виглядали мешканці місцини й літники, нетерпеливо одні, а журливо другі, крізь вікна, хмари не розсувалися у висоті.
Юліян не видержував довго. Ходив нетерпеливо понад берегом ріки, що з зростом через зливу й допливу гірських потоків мчалася, мов розбішена, й зривала тут і там береги.
Коли погода не змінялася й не зраджувала вигляду на зміну, він зібрався і втік.
Прибувши додому, мов глубший, він забрався з власної волі до столярства і чужих мов, і при тім перебув час аж до закінчення вакацій.
Юліян був перед матурою і зближався чим раз до хвилі, де мусів сам собі заявити, на який факультет йому вступити.
Одно вже так як знав. Його бажання не сповниться; а то – студіювати за границею, куди його всіма силами тягнуло. Він і про техніку думав; але за що? Батько не обіцяв нічого, а цілком сам не годен був одержуватися. Правда – по роздумуванню вважалися йому засухі… філологія[13] була одна, до котрої треба було звертатися. Ще осталося й богослов’я[14], до котрого його від часу до часу намовляли, особливо батько; бо, як убезпечував, вона найлегше до осягнення. Але, коли звертали на те увагу, Юліян мовчав уперто. Хіба лиш часом говорив болючо: «Чого мені там?» Або – «нехай мене ради Бога ніхто до нічого не силує. Ще послідня хвиля для мене не вибила». І його оставляли.
Одного разу, се було літньої днини, проходжувався він з задньої сторони хати в невеличкім, сестрами добре спорядженім, зільнику й перечитував Шекспіра «Юлій Цезар».
Роблячи се, він споглянув крізь широко відчинені вікна на обох сестер, з котрих одна, Марія, викінчувала якесь мозольне шитво, що мала кудись за платню відносити, а наймолодша Оксана – над зошитом і книжкою.
Тепер плакала.
Марія вспокоювала її. Він знав, о що розходилося. Один із професорів, хоровитий нервовий математик, що вимагав без огляду на другі предмети, до свого чи не найбільше посвяти, дав дівчині, хоч вчилась, як впевняла, найпильніше в другім семестрі, двійку, що мала їй внести, як довідалася, або поправку… або, коли б не склала її, втрату цілого року. Розжалоблена тією – як впевняла – несправедливістю, чутлива дівчина то жалілась сестрі, то знов заносилася голосним плачем, не замітивши, що за відчиненими недалеко дверми стояв батько й прислухувався сій сцені.
– «Коли б у нас інший батько, – нарікала крізь плач, – уступився б за мене, просив професора, щоб питав мене ще раз, аби я дістала хоч поправку й цілий рік не тратила, се ж не для мене. Ох, які невиносимі предмети математика й фізика! Але моя доля його