Роман про людське призначення. Емма Андієвська

надто сильно штурхнув ліктем Славка, аж той на мить втратив рівновагу, яка завжди вивітрювалася зі Славка, щойно він глибоко чимось переймався, наслідком чого серед Федоренкового помешкання і настав кінець світу.

      Тобто, так одразу ніби нічого й не сталося, лише в Дзиндри на спині з-під засмальцованого піджака спалахнули завбільшки з дві шафи неонові крила, подібні радше до пускових майданчиків, ніж до крил, а тіло професора Федоренка вкрилося рухомими майже прозорими налівциркулями, напівбабками й почало рости, дедалі випрозорюючися, і вже лише тоді Славко зауважив, що в наскрізь проглядній Федоренковій постаті м'ясо й кості розшаровуються не волокнинами, а циклопічними траншеями-стільниками, з гофрованих чарупок яких підводяться виморені голодом, покатовані й постріляй і впереміш з потрощеними кістяками, що хребець по хребцю виструнчуються із купи тліну вгору, на очах обростаючи ставною плоттю, і Славка б’є в груди непродихне прозріння: ці незчисленні постаті, котрі вилонюються перед ним з бляшаних траншей-чарупок – це ж український народ у минулому, теперішньому й майбутньому, а коли це так, то зараз поллються в небуття зорі й галактики з усіма світами й антисвітами, і справді вони вже ллються, лускаючися, й щезають у пітьмі одна за одною, унедійснюючи за собою куснями небо, і Федоренкова голова видовжується уздовж розколотої навпіл світобудови, а Славкові від цього заповняється серце таким присковим шпичасто-імлистим жахом, аж він от-от скидається на могутній радісний трепет, який опав був малого Славка, коли він невдовзі по тому, як не стало батька, чого мати так і не здолала пережити, уперше побачив ватру, біля якої хлопчаки співали не звичайнісіньких пластунських пісень, складених не надто вимогливими, натомість украй патріотичними віршарями й музикотворцями, а двигтющі гімни Всевишньому, на життєносних ядрах яких і тримається світобудова і які, власне, тоді й переінакшили Славкове єство, бо кусник тієї мелодії, може, й справді не призначеної для людського вуха, хоч він і виструмував із людської горлянки, завдяки вищому недоглядові чи особливій ласці Провидіння мікроскопічним волотком надлузнувшися з веселкового стрижня, вибухнув у Славкові, вперше відкривши в його ще дитячому мозку кінцесвітні видіння, хоча Славко про те й словом нікому не обмовився, і то не тому, що йому бракувало слів – не висловити, куди там висловити, а лише згрубша просигналізувати про ті клубчасті, відлиті з блискавки, а заразом і амебно-обрисні з’яви, що їх і значно пізніше не годен був охопити розум, – звісно бракувало б, якби Славкові раптом у хвилевому затемненні спало на думку розблягузкувати про ті видива звичайною мовою, хоча він знав: вистачає йому пальцем діткнутися своїх грудей, і та внутрішня сліпуча сила потужніше, ніж із пожежної кишки, вдарить із його нутра в нутро іншого, знехтувавши уповільненими способами людського порозуміння, а тому що кожного разу серед усесвітнього кінця, котрий переслідував Славка, кінця,