молільника на рівні ноги (одвічна відраза дон-жуана до собі подібних, що не терпить власних вад в інших; хіба, зрештою, людина не найнепримиренніша саме до того, на що слабує? – відраза, яка Славка більше здивувала й заболіла йому, ніж те, що красуня виявилася надто досяжною, бож для Славка вона назавжди залишилася райським видивом, побути довше в присутності якого завадили не порожні кишені, а Миколине шаленство, оскільки красуня, почувши Славкову заувагу, котрий не витримав, аби голосно не дорікнути Миколі в хамстві супроти жінки, сміючися запропонувала землякам безплатні послуги, що викликало в Миколи напад гістерії, подібної до нападу епілепсії, – Славко ніколи не бачив, щоб чоловік так ридма плакав, метикуючи розтрощити голову об кам’яний ріг хідника, хоча Славко й Тарас вчепилися в навіженого й тримали, аж поки викликаний співчутливою красунею-землячкою лікар дав тамувальну іньєкцію, проте Микола ще в готелі довгий час схлипував, кличучи синьооку Настю Підгайну з сіамського притону, куди він сам завів її в чорну годину, яка трапляється в кожному житті, аби з дурної голови раз і назавжди позбутися надто ніжної над собою опіки (коли Настя не повернулася з подорожі, а Микола на питання, де поділася його Тінь, здвигнув плечима, мовляв, вона, відцуравшися роду, шкіри й ДУші, що так властиво жінкам, цим істотам, у яких лише солома в г°лові, одружилася з папуасом, Славкові ще довго пригадувався вираз її обличчя того вечора, як вони всі сиділи в Юхима Вошини, яткуючи день його народження, а Місько Гудемчук ляснув Миколу по плечі, приказуючи, що вони Миколу ще оженять, аби він облишив тинятися світом, тим більше, що віддана подруга на все життя вже є, котра, хоч він і не обіцяв з нею побратися, знехтувавши людськими язиками, супроводжувала його в усіх мандрах), однак коли Дзиндра повернув до Славка гостре, трохи подібне до зображень козака Мамая, шляхетне обличчя, Славко збагнув, що тут нема сумніву.
Очевидна річ, Славкові й на думку не спало поцікавитися, чи Дзиндра справді той самий Дзиндра, з теорії дзеркал якого Тарас висновував мало не всі закони світобудови, що їх Славко однак не міг второпати, і яким чином він, Дзиндра, народившися в п’ятнадцятому столітті (якщо це століття дійсно було п’ятнадцяте століття, а не означення якогось коду, що їх, грішним ділом, полюбляв Тарас, тлумачачи неуважному Славкові, мовляв, усі, хоч і які, здавалося б, буденні речі є носіями вселенського на силові частки подрібненого шифру, дійсний сенс якого Славко пустив повз вуха, попри щире старання запам'ятати Тарасові пояснення, зробивши йому тим самим бодай малу приємність, оскільки Славкові розумові центри самі підступно вимикалися від слів «шифр» чи «код», доводячи терплячого Тараса до печерного розпачу, – Славкові часом аж до ниття в грудях ставало шкода Тараса, який за вуха тягнув його на шлях добра й самовдосконалення, але Славко нічого не міг вдіяти зі своєю головою, де нічого путнього не трималося), і яким чином він, Дзиндра, досі невмирущий, коли все живе підвладне
