загонистого Костя Бурлая, що твердив катеринкою, ніби в усіх своїх лихах винні самі тільки українці, і це триватиме доти, доки вони не навчаться затятіше себе боронити і голосніше кричати про свої кривди, а то мільйонами виморюють, і пес не гавкне, – мовляв, якби його, Безручків, винахід був здійснений за Центральної Ради, то люди тепер не тинялися б по світу, відбігаючи свого роду й племени, а жили б на вільній не русифікованій Україні, за незалежність якої полягло й далі гине стільки найкращих голів, – проте воно нібито ще не все втрачене, – хоч і виглядає, наче навколо суцільні мури і українському народові треба щезнути з лиця землі, ставши безіменним погноєм для нахабнішої нації, – бо вистачає, аби нехай навіть одна однісінька людина, для якої справедливість, людська гідність, доброта й елементарна порядність – не порожній звук, перейнялася недосяжним, поклавши його за зміст свого життя, щоб нездійсненне – здійснилося, оскільки не виключене, що саме в цьому стремлінні: головою крізь мури до недосяжного – і міститься людське призначення, хоча людина того й не знає, а часто й не хоче знати, покладаючися з лінощів на випадок або, коли вже дійсно повна безвихідь, на провидіння: як уже нема жодної ради, то нехай воно штовхає затурканого чоловіка на путівець, від якого, може, й Безручко не здолав би відпекатися, щоб…). – У супроводі дружини (про її лососеву сукню ще довго трудили невтомні язики еміграційні манірниці, вболіваючи за долю цілої нації, в якої занепадають смаки, що, як відомо, тягне за собою світові катаклізми) та смаркача-сина у смокінгу (тоді ще не так густо, як кількома роками пізніше виряджувалися на українські забави), явився на Маланку з опаловою орхідеєю на вилозі, і Федір тоді вперше після хвилевої відрази до квітки (що то знак для Паливоди, Федір довідався значно пізніше, сидячи на терасі каварні з Паливодою, який, спостерігаючи політ галок навколо дірок під банями собору Діви Марії, зрадив, що він приїхав не так на міжнародний конгрес альхеміків, як радше для зустрічі з Безручком, з яким він нав’язав був, а тоді на кілька років втратив, – що загальмувало всі його досліди, – тісніший контакт, щойно Безручко – частково на його, Паливоди, прохання, – повернувся до Европи, невдовзі після чого на Маланці Федір уперше й побачив його з орхідеєю, наче викапаною з бразілійських хащів, де витриваліші українські поселенці, тікаючи від радянського раю, залишилися освоювати пекельний праліс, звідки йому, Федорові, та Василеві Савченкові, який попервах ще намовляв Федора піти углиб пошукати діямантів, пощастило ледве живим після тропічної пропасниці, – дослівно: сама шкіра й кості, – дістатися до Перу, аж ще за півроку знайомі ледве пізнавали, що то – Федір) – вичув біля Безручка, попри те, що невтомні еміграційні балакуни, як Сізіфи, гриміли один перед одним брилами остогидлої буденщини, яка забиває памороки й менш подразливим одинакам, ніж Федір (а Безручко тоді так само жартував і молов непотріб, як то переважно мелють на багатолюдних збіговиськах,
