– Чого це ти дражнишся зо мною? Ти думаєш, що мене піддуриш? Годі тобі брехні справлять. Уставай та в печі розтоплюй.
– Мамо! Годі вам спати! Вставайте та в печі розтоплюйте! – крикнула й собі Мотря з полу. – А я трошки покачаюсь!
– Оце довелось на старість терпіти таку напасть од своїх дітей, – промовила Кайдашиха. – Карпе! Штовхни під бік свою жінку, нехай устає до роботи.
У хаті всі спали, аж хропли.
– Якби я була кобила, то я б давно встала. Нехай вам кобили прядуть та варять.
Кайдашиха прикусила язика, але її розбирала злість.
– Чи ти здуріла сьогодні, чи наважилася мене зі світу звести? Омельку! – крикнула Кайдашиха на свого чоловіка. – Чи ти чуєш, що витворяє твоя невістка?
Старий Кайдаш лежав на лаві догори лицем і важко дихав. Він звечора таки добре випив у шинку й спав як убитий. Жіночий крик, гострі жіночі голоси стривожили його, і він почав кричать через сон диким, чудним голосом. Йому приснилось, ніби в хату серед ночі вбігла коза з червоними очима, з вогнем у роті, освітила огнем хату, вхопила в передні лапи кочергу й почала поратись коло печі та все клацала до його червоними огняними зубами. Він хотів підвести руку та перехреститься, але руки стали неначе залізні. А коза все крутилась коло печі, а далі почала танцювати, висолопивши язика на піваршина. Дивиться Кайдаш на ту козу. З кози стала кобила зі здоровою, як ночви, головою, з страшними червоними очима, з огняним язиком. Кайдаш закричав не своїм голосом. Сини повскакували з постелі й кинулись до батька. Мотря й Кайдашиха перестали свариться і собі повставали. Карпо перекинув батька на бік, і він тільки тоді прокинувся й опам’ятався.
– Тату! Чого це ви так кричите? Мабуть, вам щось страшне приснилось? – питав батька Карпо.
Кайдаш підвівся, сів на лаві й довго протирав очі. Страшний сон перелякав його. Він устав з лави, почав молитись богу перед образами. Йому все здавалось, що його карає свята п’ятниця за те, що він не додержував посту в п’ятницю і ввечері в шинку напивався горілки.
Такий несподіваний випадок зав’язав рота свекрусі й невістці. Вони обидві кинулись до роботи, але Мотря не вимітала хати та все поглядала скоса на свекруху. Свекруха так само поглядала то на віник, то на невістку, а далі витягла зі скрині сорочку й сіла коло вікна шити. Мотря одімкнула свою скриню, витягла стару сорочку й собі сіла латать коло другого вікна.
Обід докипав у печі. Борщ, приставлений до жару, дув бульки й клекотів вряди-годи, неначе хто в йому ляпав ложкою. Хата стояла неметена. Свекруха глянула на невістку спідлоба й промовила:
– Чого це ти, Мотре, сіла шити? Хіба ти не бачиш, що в печі обід недоварений, а хата стоїть і досі неметена?
– Та вже ж бачу, не повилазило, – обізвалася Мотря затягуючи нитку в вушко.
– Гляди лиш, щоб тобі й справді не повилазило. Сядеш собі шити по обіді, як упораєшся.
– Ох-ох! Так у мене чогось болить