Ласкаво слухало небо простосердечну молитву, добродушно хмурився Бескид, а вітер, пролітаючи далі, старанно вичісував трави на полонині, як мати дитячу головку…
Полонинко, верховинко, чим-єсь так згорділа, чи не тими овечками, що-сь тільки уздріла?
– Гісь! Гісь! – підганяє ззаду вівчар. Вівці ліниво згинають коліна, тремтять на тонких ніжках і трусять вовну. – Гісь! Гісь!.. – Голі морди, з старечим виразом зануди, одкривають слиняві губи, щоб поскаржитись бозна-кому: «Бе-е… Ме-е…» Два вівчарі ведуть перед. Червоні гачі мірно розтинають повітря, од руху киває на ході за кресанею квітка. – Бир-бир!.. – Вівчарки нюхають вітер і одним оком скоса поглядають на вівці, чи все в порядку. Треться вовна об вовну, біла об чорну, хвилюють пухнаті хребти, як дрібні в озері хвилі, і драгліє отара. – Птруá… птруá!.. – Горляний поклик все навертає крайніх в отару, тримає повідь у берегах. Гори голубіють навколо, як море, вітер громадить на небі хмари. Тремтять кучеряві овечі хвости, а голови всі нахилились, і білі плескаті зуби вигризають у корінь солодку бриндушу, храбуст або рожевий горішок. – Бир! Бир!.. – Стелить отарі під ноги полонина свій килим, а вона накриває її рухомим рябим кожухом. Хрум-хрусь… «Бе-е… Ме-е!..» Хрусь-хрусь… Тіні од хмар бродять по ближчих горбах, пересувають їх з місця на місце. Ходять, здається, гори, як вали в морі, і тільки далекі непорушно голубіють на місці. Сонце залляло овечу вовну, розклавшись веселкою в ній, запалило трави зеленим вогнем, за вівчарями ідуть довгі їх тіні. – Птруá… Птруá!.. – Хрум-хрусь… хрусь-хрусь… Нечутно ступають пастухи в постолах, котиться м’яко вовниста хвиля по полонині, а вітер почина грати на далекім воринні. Дз-з… – тонко співає він в одколоту скалку, докучно бринить, як муха. Дз-з… – обзивається грубо друге вориння, наводячи сум. Хмари все прибувають. Вони вже закрили півнеба, гасне далекий Бескид, і чорніє, і похмурніє в тінях, немов удівець, а полонина ще молодіє. І питається вітер тонко в воринні: «Чому ти ся бай не жениш, високий Бескиде?» – «Бо зелена полонинка за мене не піде», – сумно зітхає Бескид. Блакитне небо замазалось сірим, море гір потемніло, полонина погасла, і отара овець повзе по ній, як сірий лишай. Холодний вітер розправля крила і б’є ними у груди попід кептар. Так трудно дихать, що хочеться обернутись до нього спиною. Хай б’є… Тонко заводить вориння, як муха в тенетах, скиглить біль нестерпучий, плаче самотній сум… Дз-з… дзи-и… Невгавуче, безперестанку. Висотує жили і крає ножем по серці. Хтів би не слухать, але не можна, хтів би втекти – та де? – Гісь-гісь!.. А ти куди?..