Потому всі разом пили за здоров’я маржинки, гості набирали у бербениці бриндзи та в мирності знову спускались в долини.
Вечорами біля стаї палали вогні. Вівчарі скидали з себе одежу та трусили над ними воші або, зібравшись докупи, зголоднілі за літо без «челядини», вели безконечні масні розмови. Їх регіт покривав навіть сонні зітхання худоби.
Іван, перше ніж облягатись, кликав до себе Миколу, завжди співучого і говіркого:
– Мико!.. Ходи д’ мені, браччіку!..
– Почекай, браччіку Йва, я зараз, – гукав до стаї спузар, і вже звідти долітала до Івана його співанка:
Чорногора хліб не родить,
Не родить пшеницю,
Викохує вівчариків,
Сирок і жентицю…
Микола був сиротою і виріс у полонині. «Плекали мя вівці», – говорив він про себе, пригладжуючи непокірні кучерики.
Упоравшись, лягав спузар біля Івана, весь чорний, пересичений димом, й блищав молодими зубами при вогні ватри. Іван присувався ближче до нього, ловив Миколу за шию й прохав:
– Оповіж, браччіку, казку якус, ти їх багато знаєш…
З чорного неба капали зорі, й пливла по ньому білим шумом небесна ріка.
В долинах дрімали гори.
– Відай, ростут, – кидав наче до себе Іван.
– Хто?
– Гори.
– Перше росли, тепер перестали…
Микола мовкне, але потім додає стиха:
– З первовіку не було гір, лише вода… Така вода, гейби море без берегів. Та й Бог ходив водою. Але раз він уздрів, що на воді крутиться шум. «Хто ти є?» – запитав. А воно каже: «Не знаю. Живий сме, а ходити не можу». А то був áрідник. Бог про него не знав, бо він був, як Бог, з первовіку. Дав Бог йому руки та й ноги, і ходять вже разом оба побратими. От вкучилось їм все по воді ходити, схотів Бог землю зробити, а як дістати з дна моря глини – не знає, бо Бог все знав на світі, лише нічого не вмів зробити. А арідник мав силу до всього – та й каже: «Я бих туди пронир». – «Пронри». От він пірнув на дно, згріб в жменю глини, а решту сховав до рота для себе. Узяв Бог глину, розсіяв. «Більше нема?» – «Нема». Поблагословив Бог ту землю, та й почала вона рости. А та, що в роті у сотони, росте й собі. Росте та й росте, вже й рота розперла, не можна йому дихати вже, очі на лоба лізуть. «Плюй!» – радить Бог. Зачав він плювати, та й де лиш плюне, там виростають гори, одна вища за другу, до самого неба доходять. Вони б і небо пробили, коли б Бог не закляв. Відтоді перестали гори рости…
Дивно Іванові, що такі красні гори, такі веселі, а сотворив їх злий.
– Кажи, браччіку, далі, – просить Іван, а Микола знов починає:
– Арідник був здатний до всього, що надумав – зробив. А Бог, як що хотів мати, мусив вимудровувати в нього або украсти. Поробив арідник вівці, зробив си скрипку і грає, а вівці пасуться. Побачив Бог та й вкрав тото