Тіні забутих предків. Новели (збірник). Михайло Коцюбинський. Читать онлайн. Newlib. NEWLIB.NET

Автор: Михайло Коцюбинський
Издательство:
Серия: Шедеври на всі часи
Жанр произведения: Зарубежная классика
Год издания: 0
isbn: 978-966-14-2736-4, 978-966-14-0428-0, 978-966-14-1085-4, 978-966-14-2737-1, 978-966-14-2740-1, 978-966-14-2739-5, 978-966-14-2738-8
Скачать книгу
годило б ся…

      Хома замовк та все чухав потилицю.

      – Може, там у тебе де є, Химо, хоч на кварту…

      – Адже ти знаєш, що нема… Возьми пляшку та біжи до корчми, може, шинкар дасть набір…

      – Навряд! – сказав Хома, але взяв шапку та пляшку і пішов пробувати щастя.

      Лихий та збентежений повертав Хома з порожньою пляшкою з корчми: шинкар не дав набір. Хома викликав Химу в сіни і показав їй порожню пляшку…

      – Знаєш що, Химо… знаєш що, стара… – улесливо шептав Хома. – Свата не можна пустити без чарки… Винеси мерщій твого п’ятизлотника, я духом примчу горілку, ще й здачі тобі принесу… Бо, бачиш, не можна ж так…

      – Се смерть моя, а не чоловік! І чого ти напосівся на того п’ятизлотника? Казала не дам – і не дам, і край!.. Хоч забий мене отут – не дам!..

      – Дай, кажу!

      – Не дам!

      – Дай!!!

      – Не дам, не дам і не дам!

      – Тьфу, сатано!..

      Хома плюнув і, хрьопнувши дверима, вийшов надвір. Злість поняла його серце, йому було досадно і на жінку, і на того п’ятизлотника… А вернутися без горілки ніяким побитом не можна. На щастя, трапився кум і позичив на кварту…

      Стара зварила бараболі, і так-сяк прийняли свата.

      П’ятизлотник перетривав ще одну небезпечну годину, та на те, мабуть, щоб стати причиною незгоди між чоловіком та жінкою… Хома ніяк не міг вбгати в голову думку, що він мусить терпіти голод, коли в скрині лежать гроші, невеликі, правда, але все-таки можна залатати ними хоч одну діру в господарській потребі… Хима трусилася над своїм скарбом, над своїми «білими грішми»; вона так звикла до своєї мрії подарувати п’ятизлотника внучці, що намагання видати п’ятизлотник на що інше дратували її, гнівали несказанно.

      На другий день пішов Хома по сусідах позичати хліба, та ніхто не дав: кожному сього року сутужно, в кожного недорід поменшив хліба. Пішов Хома до жида, так, без великої надії, пам’ятаючи приказку: «Тільки в мене рідні, що жиди одні». Але й жид не дав: «Багато, каже, набрали в мене люди без грошей, а ніхто не квапиться віддавати…» Похнюпишись, поплентавсь старий додому з порожніми руками, та й не гадав, що вдома чекає його нове лихо: соцький з десятником прийшли правити подать…

      – Почекайте, люди добрі, – благав Хома, – я віддам… А тепер, їй же Богу, не маю… Хліба шматочка нема… Самі знаєте, який тепер рік тяжкий: нема хліба, нема де й заробити…

      – Ми вже се чули, старий! Давню пісню співаєш! Нам що – нам хоч ригни, а дай, нам начальство велить, і так уже наслухалися за тії недоїмки! – загомоніли сільські посіпаки.

      – Та що ж ви візьмете, коли в мене й копійки зламаної нема за душею!..

      – Знайдемо, що взяти… Дай, діду, хоч частину грошей, бо заграбуємо одежу.

      – Кажу ж вам, що не маю! – скрикнув в роз’ятренні Хома.

      – Не маєш?.. Добре! Гей, бери свиту з жердки! – крикнув соцький на десятника.

      Десятник прискочив до жердки і потяг Химину