Молодиці наблизилися до Хариті, впізнали її і глянули одна на одну.
– Ти що тут робиш, Харитю? – спитали разом. Харитя здригнулась, підвела очі на молодиць і засоромилась.
– Жну… мати слабі лежать… нема кому хліб вижати… з голоду згинемо зимою…
В голосі її тремтіли сльози.
Молодиці знав глянули одна на одну.
– Бідна ж ти, дитино, бідна!..
Враз Харитя почула, що сльози душать її. Зразу якось дуже жаль стало їй слабої матері, дужче заболів той пальчик, що втяла серпом, заболіли ноги, наколені стернею, згадався переляк недавній – сльози, мов град, посипалися на землю, і Харитя, голосно хлипаючи, заридала.
Молодиці кинулись до неї.
– Що з тобою, дитино? Не плач, перепілочко! Мати твоя, дасть Бог, одужає, а жито ми вижнемо, не дамо вам згинути з голоду. Ну, не плач же, квіточко!
Молодиці взяли на руки бідну Харитю, цілували, потішали.
– Ходім зараз до матері, хай вона втішиться, що має таку добру дитину…
Молодиці взяли за руки Харитю і подались стежкою назад у село. Харитя йшла і тихо хлипала.
Незабаром Харитина мати одужала. Молодиці вижали удовине жито, хрещений батько Харитин звіз хліб у стодолу, і сироти вже не боялися голодної смерті.
Мати цілувала та пестила свою добру дитину, а Харитя щебетала:
– Хіба я не казала вам, матінко, що добрий Бог дасть вам здоров’я і поможе зібрати хліб? Хіба не на моє вийшло?..
Липень 1891 р., с. Лопатинці
Настав Святий вечір.
В Якимовій хаті кипіла робота. В печі тріщав вогонь та сичав борщ. Олена, мати Василькова, крутила голубці на вечерю. Василько сидів долі та м’яв мак до куті. Василькові було літ дванадцять. Він був найстарший у сім’ї. Василько м’яв мак і все поглядав то на двох сестричок, що гралися з котом, то на батька, що сидів на полу, схиливши голову.
«Чого батько журяться? – думав він. – Чи того, що нездужають, чи того, що нема грошей викупити від шевця мамині чоботи?»
Рипнули двері. В хату увійшов якийсь чоловік.
– Добридень вам, – удався він до Якима. – Чи не продали б ви, чоловіче, тієї ялинки, що росте у вашім садочку? Пани послали мене знайти дітям ялинку на Святий вечір; я вже другий день шукаю і не можу знайти гарної…
Яким помовчав.
– А що б ви дали? – спитав він перегодом.
– Та вже не будемо торгуватись… Кажіть ціну…
– Три карбованці дасте, – відповів Яким.
– Тату, – обізвався Василько тремтячим голосом, – таж то моя ялинка, ви її подарували мені ще тоді, як мене похвалив учитель.
На блакитні очі в білявого Василька набігли сльози. Йому жаль стало зеленої