Поки я їх помітила, минуло, певно, чимало часу. Хоча я вже зрозуміла, що тут або не існувало поняття часу, або на нього просто не зважали. Для них важило тільки те, що відбувалося поза часом, решта не мала значення.
Якби я зустріла цю парочку в минулому житті (хоча я ще достоту не вирішила, де перебуваю: у новому житті чи це просто черговий етап старого), то подумала б, що вони якісь дивні, щоб не сказати гірше. Але вони мені подобалися. Не знаю чому. Метр і Каміла. Ха. Виникає лише одна асоціація: Майстер і Маргарита. Прикольно… До речі, уже вдруге сьогодні я згадую Булгакова. Що б це мало значити?
Так от, я не одразу їх помітила, і вони, мабуть, не збиралися звертатися до мене першими й чекали, поки сама до них звернуся. Та я не квапилася. Я читала свою книжку про Юлю. І чого я головну божевільну героїню назвала власним іменем? З творами не можна жартувати, бо все написане збувається. І називаючи героя своїм іменем, ми наражаємося на небезпеку, бо можемо повторити його долю.
Отже, я читала про поневіряння своєї головної героїні. Про Роксолану, одну з її особистостей, яка була талановитою художницею; про сорокарічну домогосподарку Ольгу, через яку в Юлії на певний час з’являлися зморшки; про алкоголіка-афганця Микиту, що хворів на цироз печінки, і цей діагноз цілком підтверджувався в Юлі, коли він заволодівав її тілом. Та найцікавішими були пригоди Романа. Невловимий месник, він саме збирався розправитися з ґвалтівником, та ще й дуже жорстоко, аж раптом я відчула чиюсь присутність і, обернувшись до дверей, побачила їх.
Вони стояли, як дві статуї, і незмигно дивилися на мене. На їхніх ніби з каменю витесаних обличчях відбивалося щось дуже схоже на захоплення.
О, скільки ж я мала запитань, яким так і кортіло вирватися з мого горла! Скільки всього хотіла довідатися! Але й досі не можу пригадати всього, що тоді від них почула. Чи, може, мій мозок просто не подужав сприйняти інформацію і, відфільтрувавши й викинувши все незрозуміле, залишив у пам’яті лише уривки якихось фраз, висновків, порівнянь і натяків. Метр увесь час щось казав про мою винятковість, незвичність, про якесь надпризначення. Я нічого не могла второпати. Лише хотіла знати, що це за місце і що я в ньому роблю, але так і не взнала. Я навіть не зуміла сформулювати це запитання, а самі вони не поспішали мені нічого такого пояснювати. Може, сподівалися, що сама здогадаюся? Чи думали, що ще не час? Але якщо я така вже особлива, то невже не маю права бодай щось знати?
Зрештою, мені тут подобалося, і, можливо, саме тому я не надто поспішала щось додатково з’ясовувати −