− Та остання ставка Лінтона… вам, − сказав я, затинаючись, − його душа…
− У яку ані він, ані ви не вірите! − зауважив Лючіо. − Ви, здається, тепер тремтите через саму лише згадку про пустопорожню сентиментальну ідею?
− Але ви, − заперечив був я, − ви говорили, що вірите в душу!
− Я? Я божевільний! − і він гірко розсміявся. − Хіба ви досі не зрозуміли цього? Наука зробила мій розум хворим, друже! Я відшукав таке глибоке джерело прикрих відкриттів, що немає нічого дивного, якщо мої почуття подекуди сплутуються, і в ці безумні хвилини я починаю вірити в душу!
Я тяжко зітхнув.
− Я хочу піти спати − почуваюся втомленим і геть нещасним!
− Гай-гай, бідолашний мільйонере! − сказав лагідно Лючіо. − Запевняю вас, мені прикро, що вечір закінчився так нещасливо.
− І мені прикро! − повторив я зі смутком у голосі.
− Подумати лишень! − вів далі він, замислено дивлячись на мене. − Якби мої вірування, мої божевільні теорії варті були чого-небудь, то я б насправді міг зажадати таку собі часточку вашого померлого знайомого віконта Лінтона − єдину часточку, яка напевно існує… Але де і як звести з ним рахунки? Якби я був сатаною…
Я змусив себе слабко посміхнутись.
− Ви б тріумфували! − сказав я.
Він присунувся до мене і лагідно поклав руки мені на плечі.
− Ні, Джеффрі, − і його владний голос забринів ніжними нотками, − ні, друже мій! Якби я був сатаною, я б напевно сумував! Адже кожна пропаща душа нагадувала б мені про моє власне падіння, про мій відчай і становила б собою нову перешкоду між мною та Небом! Пам'ятайте, диявол теж колись був янголом!
Його очі сміялись, але я б міг заприсягтися, що в них блищали сльози. Я міцно стиснув його руку; я відчував, що, попри його цинізм та зовнішню холодність, доля молодого Лінтона глибоко засмутила князя. Від враження моя симпатія до нього набрала нової сили, і я пішов спати, вже майже примирений із собою та з обставинами взагалі. Упродовж двадцяти хвилин, поки роздягався, я навіть розмірковував про вечірню трагедію спокійніше, з меншим жалем − який сенс мучитись через те, чого вже не можна виправити? Урешті-решт, чого це я повинен перейматися долею віконта?.. Який стосунок мав він до мене?.. Жодного. Я почав сміятися з власної слабкості та збудження, і, зможений втомою, впав у ліжко та миттєво заснув.
Над ранок, десь о п'ятій годині, я раптом прокинувся з відчуттям, немовби мене торкнулась невидима рука. Я весь тремтів, обливаючись холодним потом. Зазвичай темна кімната зараз була освітлена дивним сяйвом, яке нагадувало хмару білого диму. Я підвівся на ліжку, протираючи собі очі, − і якийсь час із жахом дивився вперед, сумніваючись у власних чуттях: цілком виразно, на відстані приблизно п'ятьох кроків від ліжка,