Я запнувся; настрій мій поступово поліпшувався.
− Такий план дій обирає багато хто з сучасних письменників, − сказав я, − але я так не хочу: я хочу досягти слави законним шляхом, якщо можу.
− Не можете, − заявив Лючіо. − Це немислимо! Ви надто багаті, що само в собі є незаконним у літературі, якій властива нужденність. Боротьба не може бути рівною за таких обставин. Факт, що ви мільйонер, переважить терези на вашу користь: за наших часів світ не може встояти проти грошей. Якби, приміром, я зробив ся автором, то ймовірно, що з моїм багатством та впливовістю міг би спалити лаври всіх своїх суперників. Припустімо, що безнадійно хворий письменник з'являється з твором у той самий час, що й ви: навряд чи він матиме шанси проти вас. Він не в змозі так щедро себе рекламувати, як ви; він не в змозі частувати обідами критиків, як ви. І якщо він наділений більшим обдаруванням, ніж ви, а успіх матимете ви, то успіх цей не буде законним. Але це, врешті-решт, не так важливо: мистецькі твори завжди справджують себе.
Я не став відповідати, а підійшов до столу, згорнув виправлені аркуші, написав адресу друкарні, потім подзвонив і віддав своєму лакеєві Моррісу пакунок із наказом віднести його негайно. Тоді я повернувся до Лючіо, який досі сидів біля каміна; поза його свідчила про меланхолію, і він затулив очі долонею, на яку полум'я кидало червоні відблиски. Я пошкодував про те хвилинне роздратування, яке відчув до нього, бо він сказав мені правду, і ледь торкнувся його плеча.
− Тепер ваша черга сумувати, Лючіо! − сказав я. − Боюся, що моя похмурість виявилась заразливою.
Він прибрав руку від обличчя, і я побачив його очі − великі та променисті, немов очі вродливої жінки.
− Я розмірковував, − зітхнув він, − про ті слова, які сам щойно промовив: «твори завжди справджують себе». Цікаво, що в мистецтві так завжди буває: ані шарлатанство, ні облуда не зживаються з богами Парнасу. А в житті зовсім інакше. Я, наприклад, ніколи не справджую себе. Подекуди життя ненависне мені, як ненависне воно всім.
− Може, ви закохані? − спитав я з усмішкою. Він зірвався з місця.
− Закоханий?! Присягаюся, ця думка збуджує в мені обурення! Закоханий! Жодна жінка не може зачарувати мене − мене, з моїм переконанням, що вона не більш як тендітна біло-рожева лялька з довгим волоссям, часто не її власним! Що ж стосується жінок із хлоп'ячими манерами, чи то «нових типів нової ери», то їх я й по готів не визнаю за жінок: це аномальні зародки якоїсь третьої статі, яка не буде ані чоловічою, ані жіночою. Любий мій Темпесте, я не навиджу жінок. Ви б теж ненавиділи, якби знали їх так, як знаю я. Вони зробили мене таким, яким я є, і не дозволяють мені стати інакшим.
− У такому разі їх можна привітати,