Утім, попри всі переваги мого теперішнього становища, я не міг щиро сказати, що я щасливий. Я знав, що можу втішатися всіма насолодами та розвагами, можливими в цьому світі. Я знав, що належу до людей, яким найдужче заздрять. А проте… Дивлячись крізь вікно на безупинний дощ, я відчував гіркоту, якої не підсолоджувала думка про повну чашу статків. Багато що, від чого я сподівався надзвичайного задоволення, виявилося безбарвним. Наприклад, я завалив пресу докладними оголошеннями, що відразу впадали у вічі, − оголошення рекламували мою книжку; коли я був бідний, я змальовував собі картину бурхливих веселощів, які охопили б мене в цьому випадку; однак тепер навіть це мене майже не цікавило − мені набридло бачити власне ім'я в газетах. І якщо досі я зі зрозумілою цікавістю очікував видання мого твору, то сьогодні й ця думка втратила свою принаду через нове прикре враження: зміст книжки цілковито суперечив моїм нинішнім переконанням. Вулиці стали темними через туман і дощ, і, відчувши невдоволення через погоду та самого себе, я відвернувся від вікна і всівся у фотель біля каміна; перекидаючи вуглинки, щоб вони краще горіли, я намагався знайти спосіб вивільнити свій дух із пітьми, яка огортала його габою, густою, немов лондонський туман.
Хтось постукав у двері, і після мого дещо роздратованого «Заходьте!» увійшов Ріманський.
− Що означає ця темрява, Темпесте? − вигукнув він весело. − Чом ви не запалите світла?
− Вогню досить, − відказав я сердито, − принаймні, досить, щоб думати.
− То ви думали? − спитав він, сміючись. − Не робіть цього. Це кепська звичка. У наші часи ніхто не думає. Людські голови не можуть витримувати думок: вони заслабі для того. Тільки почнеш думати − і руйнуються підвалини суспільства! Крім того, думати − справа нудна.
− Погоджуюсь, − сказав я похмуро. − Лючіо, зі мною щось негаразд!
Його очі засяяли.
− Негаразд? Що ж може бути негаразд із вами, Темпесте? Хіба ви не один із найбагатших людей?
Я лишив поза увагою цю насмішку.
− Послухайте, друже, − промовив я